Глава 7

Захар рвучко відчинив двері.

Перед його очима постала картина, від якої на мить завмерло серце.

На підлозі лежали уламки скла.

Вікно було розбите.

Зоряна стояла на підвіконні, тримаючись однією рукою за раму.

Вітер розвівав її волосся.

Вона вже перенесла одну ногу назовні.

— Зоряно! — різко вигукнув Захар.

Вона навіть не озирнулася.

— Не підходь.

Михайло зупинився у дверях.

— Зоряно, будь ласка... Не робіть цього.

— А що мені ще робити? — не повертаючи голови, тихо відповіла вона. — Чекати, поки мене тут триматимуть силоміць?

— Ми не хочемо завдати вам шкоди, — сказав Михайло.

Зоряна коротко гірко засміялася.

— Серйозно?

Вона нарешті озирнулася.

— Мене викрали. Замкнули. А тепер кажете, що не хочете завдати шкоди?

Михайло опустив очі.

Заперечити було нічого.

Захар повільно зробив крок уперед.

— Зоряно...

— Я сказала: не підходь.

Він завмер.

— Ти можеш упасти.

— Це вже моє рішення.

— Послухай...

— Ні, тепер ти послухай мене.

Її голос тремтів не від страху, а від гніву.

— Ти забрав у мене право вибору. Думаєш, після цього я спокійно сидітиму й чекатиму, поки ти вирішиш мою долю?

У кімнаті запала тиша.

Захар повільно опустив руки.

— Ні.

— Тоді відійди від дверей.

— Якщо я це зроблю, ти втечеш.

— Саме так.

— А якщо впадеш?

— Це буде наслідком мого вибору.

Михайло зробив крок уперед.

— Зоряно, я прошу вас... Не ризикуйте.

Вона уважно подивилася на нього.

— Ви хоча б не намагаєтеся виправдати те, що сталося.

Михайло сумно всміхнувся.

— Бо це неможливо виправдати.

На мить усі троє замовкли.

Лише вітер тихо свистів крізь розбите вікно.

— Чого ви від мене хочете? — тихо запитала Зоряна.

— Щоб ти допомогла врятувати людей, — відповів Захар.

Вона заплющила очі.

— А хто врятує мене від вас?

На ці слова Захар не знайшов відповіді.

Захар довго мовчав.

Потім повільно зробив крок назад.

Ще один.

І відійшов від дверей.

— Я не буду тебе зупиняти, — тихо сказав він.

Зоряна здивовано подивилася на нього.

Він дістав із кишені ключ.

Підійшов до дверей і поклав його на підвіконня.

— Коли злізеш, двері більше не будуть замкнені.

Михайло здивовано перевів погляд на Захара.

— Ти впевнений?

— Ні, — чесно відповів той. — Але більше я не хочу забирати в неї право вибору.

У кімнаті запала тиша.

Зоряна уважно дивилася на нього, ніби намагалася зрозуміти, чи не чергова це пастка.

— І ти думаєш, що після цього я залишуся?

— Не знаю.

— Я можу просто піти.

— Можеш.

Захар говорив спокійно.

— Я не стану тебе зупиняти.

Зоряна мовчала.

Потім повільно прибрала ногу з підвіконня й повернулася до кімнати.

Обережно ступила на підлогу, оминаючи уламки скла.

Михайло непомітно полегшено видихнув.

— Дякую, — тихо сказав він.

— Не дякуйте, — холодно відповіла Зоряна. — Це не означає, що я вам повірила.

Вона підійшла до дверей.

На мить затрималася.

Погляд зупинився на ключі.

Потім перевела його на Захара.

— Якщо двері знову замкнуться...

Вона не договорила.

У цьому не було потреби.

— Не замкнуться, — відповів Захар.

Зоряна мовчки взяла ключ.

І вперше відтоді, як опинилася в цьому будинку, двері її кімнати залишилися відчиненими.