Глава 5

У кімнаті запанувала важка тиша.

Михайло ще кілька секунд дивився на Захара, після чого повільно перевів погляд на Зоряну.

— Вибачте, — тихо промовив він. — Я намагався його відмовити.

Зоряна гірко всміхнулася.

— І це мало мене заспокоїти?

— Ні.

— Тоді навіщо ви це кажете?

Михайло не знайшов відповіді.

Захар мовчав.

— Знаєте, що мене дивує найбільше? — Зоряна підвелася. — Ви обоє говорите так, ніби зробили щось неприємне, але необхідне. Насправді ж один із вас учора просив про допомогу, а сьогодні викрав мене.

Вона подивилася просто на Захара.

— І після цього ти ще сподіваєшся, що я добровільно працюватиму з тобою?

— Я не пишаюся тим, що зробив.

— О, це має мене втішити?

— Ні.

— Тоді відпусти мене.

Захар заплющив очі на мить.

— Поки не можу.

— Отже, нічого не змінилося.

Зоряна відвернулася до вікна.

— Розмова закінчена.

Михайло мовчки підійшов до столу.

На ньому лежала товста тека.

Він узяв її до рук.

— Ви хоча б вислухаєте мене?

Зоряна не відповіла.

— Я не буду виправдовувати Захара. Бо не можу.

Вона повільно озирнулася.

— Але люди справді гинуть.

Михайло відкрив теку.

— Першими були Стефан і Лариса Петровичі.

Він поклав на стіл фотографії.

— Через кілька годин загинула їхня донька Марія.

Зоряна мовчки дивилася на знімки.

— Потім Микола Глиновський.

Ще одна фотографія.

— Галина Поліщук.

— Аріна Євченко.

— Марта Артеменко.

— Дмитро Артеменко.

Кожне нове ім'я звучало важче за попереднє.

— Дев'ять загиблих, — тихо сказав Михайло. — І ми досі не знаємо, хто буде десятим.

Зоряна повільно опустила очі на фотографії.

Спочатку вона бачила лише місця злочинів.

Потім...

Її серце завмерло.

Біля кожної жертви тягнувся тонкий темний слід.

Немов чорний дим.

Він був майже однаковим на всіх знімках.

— Ні... — ледве чутно прошепотіла вона.

Михайло й Захар переглянулися.

Вони не бачили того, що бачила вона.

— Ви теж це бачите? — запитала Зоряна.

Обидва одночасно похитали головами.

Зоряна повільно опустилася на стілець.

— Воно повернулося...

— Що саме? — тихо запитав Захар.

Вона довго мовчала.

— Я не хочу про це говорити.

— Але ти знаєш, що це?

— Знаю.

Захар зробив крок уперед.

— Тоді допоможи нам.

Зоряна різко підвела голову.

— Ні.

Він завмер.

— Я сказала, що знаю, що це.

Але це не означає, що я буду працювати з людиною, яка позбавила мене права вибору.

У кімнаті знову запала тиша.

Захар повільно опустив голову.

Він розумів, що жодні слова зараз нічого не змінять.

А Зоряна вже вкотре подумала лише про одне.

Якщо ця темрява справді повернулася...

То часу залишилося набагато менше, ніж вона хотіла собі визнавати.