Глава 2

Понеділок зустрів місто теплим ранком.

Зоряна зачинила двері будинку, поклала ключі до сумки й на мить затрималася на ґанку.

Після вчорашньої зустрічі із Захаром на душі залишився неприємний осад.

Вона була впевнена, що більше його не побачить.

Принаймні найближчим часом.

— Дивний день... — тихо пробурмотіла вона й рушила до хвіртки.

Вулиця була майже порожньою.

Кілька хвилин — і вона дістанеться автобусної зупинки.

Зоряна вже взялася за ручку хвіртки, коли поруч пригальмував темний автомобіль.

Вона навіть не здивувалася.

Повільно повернула голову.

За кермом сидів Захар.

Він вийшов із машини.

— Добрий ранок.

— Для кого як.

— Нам треба поговорити.

— Учора я вже все сказала.

Вона відчинила хвіртку.

— Більше мені нічого тобі сказати.

— Зоряно...

Вона не озирнулася.

Зробила ще кілька кроків.

Раптом світ навколо ніби похитнувся.

Вона зупинилася.

Насупилася.

— Що?..

Перед очима все почало втрачати чіткість.

Звуки віддалилися.

Вона спробувала зробити ще один крок, але ноги раптом стали важкими.

— Ні...

Зоряна різко озирнулася.

Останнє, що вона побачила, — стривожений погляд Захара, який швидко наближався до неї.

Потім усе поглинула темрява.

Голова була важкою.

Зоряна повільно розплющила очі.

Незнайома кімната.

Світлі стіни.

Велике вікно.

Дерев'яна шафа.

Ліжко, на якому вона лежала.

Вона різко сіла.

— Де я?..

Спогади повернулися уривками.

Автомобіль.

Захар.

І... темрява.

Зоряна миттєво зіскочила з ліжка.

Кинулася до дверей.

Смикнула ручку.

Замкнено.

Ще раз.

Марно.

— Відчини!

За дверима почулися кроки.

Замок тихо клацнув.

На порозі з'явився Захар.

Зоряна, не вагаючись ні секунди, підійшла до нього й з усієї сили вдарила долонею по щоці.

— Ти мене викрав!

Захар навіть не здригнувся.

— Так.

— Ти хоч розумієш, що зробив?!

— Розумію.

— Випусти мене!

— Поки що не можу.

— Не можеш?!

— Ні.

— Я тебе ненавиджу.

Він мовчки витримав її погляд.

— Знаю.

— Думаєш, після цього я тобі допоможу?

— Думаю, зараз це вже не найголовніше.

— Для мене — найголовніше!

Захар повільно поклав на стіл товсту теку.

— Сьогодні вночі загинула ще одна людина.

Зоряна завмерла.

— Хто?

— Марта Артеменко. Тридцять п'ять років.

Він відкрив теку й мовчки посунув її до Зоряни.

Вона опустила погляд на фотографії.

За мить її обличчя зблідло.

— Ні...

На знімках було те, що не могла побачити звичайна людина.

Темний слід.

Той самий, який вона колись поклялася забути.

— Тепер ти розумієш, чому я прийшов до тебе?

Зоряна повільно підняла очі.

Уперше за весь час у них з'явився не гнів.

А страх.