Глава 1

Сонце вже піднялося над будинками, наповнюючи подвір'я теплим липневим світлом.

Зоряна стояла на кухні й наливала чай у дві чашки. З вітальні долинув знайомий голос:

— Уже готова?

— Майже.

Всеволод зайшов до кухні, усміхнувся й легко обійняв її за плечі.

— Я ненадовго. Потрібно зустрітися з Юрою, а потім ще заїхати в одне місце. Постараюся повернутися до вечора.

— Добре. Тільки не забудь пообідати.

— Якщо забуду, ти все одно нагадаєш.

Вона усміхнулася.

— Звичайно.

Всеволод узяв ключі.

— Ну, я поїхав.

— Бувай.

Він легко поцілував її, після чого вийшов із будинку.

За кілька секунд на подвір'ї почувся звук двигуна, а ще за хвилину автомобіль виїхав за ворота.

Зоряна провела його поглядом і тихо зачинила двері.

Літній день був надто гарним, щоб сидіти вдома.

Вона взяла невелику миску й вийшла до саду.

Стара вишня цього року щедро вродила. Гілки ледь не торкалися землі під вагою темно-червоних ягід.

Зоряна зірвала кілька вишень і сіла на дерев'яну лавку.

Навколо панувала тиша. Лише легкий вітер колихав листя, а десь неподалік щебетали птахи.

— Нарешті спокій... — тихо прошепотіла вона.

Минуло лише кілька хвилин.

Раптом за хвірткою почувся звук автомобіля.

Зоряна здивовано підвела голову.

— Невже Всеволод щось забув?

Автомобіль зупинився.

Але з нього вийшов зовсім не Всеволод.

Побачивши високого темноволосого чоловіка, який прямував до хвіртки, Зоряна різко підвелася.

Уся її гарна думка про цей день зникла за одну мить.

— Тільки не ти... — крізь зуби промовила вона.

Захар Івченко відчинив хвіртку й зайшов на подвір'я.

— Давно не бачилися, — спокійно сказав він.

— Не пам'ятаю, щоб запрошувала тебе.

— Мені потрібно з тобою поговорити.

— А мені — ні.

Вона схрестила руки на грудях.

— Іди.

— Спочатку вислухай мене.

— Не хочу.

Запала коротка тиша.

— Зоряно...

— Не називай мене на ім'я.

Захар важко зітхнув.

— Це важливо.

— Для тебе, можливо. Для мене — ні.

Вона зробила крок до хвіртки й вказала на неї рукою.

— Востаннє повторюю: забирайся.

Захар не рушив із місця.

— Я не піду.

Зоряна відчула, як усередині починає закипати знайоме роздратування.

Минуло стільки років.

А він зовсім не змінився.

— Ти не маєш права приходити сюди, — холодно сказала вона.

Захар мовчав кілька секунд, ніби добираючи слова.

— Знову почали гинути люди.

Зоряна навіть не кліпнула.

— І що?

— Це не звичайні вбивства.

Вона байдуже знизала плечима.

— Звернися до поліції.

— Я і є поліція.

— Тоді виконуй свою роботу.

— Саме тому я тут.

Їхні погляди зустрілися.

— Мені потрібна твоя допомога.

На обличчі Зоряни з'явилася гірка усмішка.

— Ні, Захаре. Цього разу ти без мене впораєшся.

— Думаю, що ти не захочеш, аби постраждали ще люди.

— Не смій тиснути на мене.

— Я не тисну. Я кажу правду.

— Правду? — вона зробила крок до нього. — Правду ти мав почути багато років тому.

На мить між ними запанувала тиша.

Захар не відвів погляду.

— Саме тому я тут.

— Запізно.

— Зоряно...

— Ні.

Вона сказала це спокійно, але в її голосі відчувалася така твердість, що навіть вітер, здавалося, стих.

— Я не буду тобі допомагати.

— Ти навіть не знаєш, про що справа.

— І не хочу знати.

Захар повільно видихнув.

— За останній місяць загинули троє людей.

Зоряна мовчала.

— Перед смертю всі вони поводилися однаково. Вони когось бачили. Когось, кого інші не помічали.

Вона на мить завмерла.

Лише на мить.

Але Захар це помітив.

— Ти знаєш, про що я говорю.

— Ні.

— Не бреши.

— Я сказала — ні.

— На місці злочину були сліди...

— Досить!

Зоряна різко перебила його.

Її очі спалахнули гнівом.

— Ти не маєш права приходити сюди й згадувати те, що давно залишилося в минулому.

— Воно не залишилося.

— Для мене — залишилося.

— Це вже не твоє діло.

Вона відчинила двері будинку й озирнулася.

— Якщо через п'ять секунд ти ще будеш на моєму подвір'ї, я викличу поліцію.

Захар лише коротко кивнув.

— Гаразд.

Зоряна зайшла до будинку й грюкнула дверима.

Він ще кілька секунд стояв нерухомо, дивлячись на зачинені двері.

Потім повільно повернувся до автомобіля.

Сів за кермо, але не поспішав заводити двигун.

Він знав, що ця розмова закінчиться саме так.

І все одно сподівався, що помилиться.

Захар дістав телефон.

У списку контактів швидко знайшов потрібне ім'я.

Михайло Щур.

Після кількох гудків у слухавці почувся знайомий голос:

— Слухаю.

— Це я.

— Ну що?

Захар на мить заплющив очі.

— Вона відмовилася.

— Я ж казав, що так і буде.

— Знаю.

Михайло помовчав.

— І що тепер?

Захар подивився на будинок.

— Іншого виходу немає.

— Захаре...

— Я знаю.

— Тоді не роби цього.

— Якщо ми нічого не зробимо, загинуть ще люди.

У слухавці запала тиша.

— Я не схвалюю цього, — нарешті промовив Михайло.

— Я теж.

— Але ти все одно зважився?

— Так.

— Коли?

Захар ще раз подивився на будинок.

— Завтра.

Він завершив виклик.

Телефон ліг на пасажирське сидіння.

— Пробач, Зоряно... — тихо сказав він. — Іншого виходу я не знайшов.