Розділ 3. Недовіра

Бібліотека Ер-Дуеліоса славилася своєю масштабністю в розмірах та великою кількістю рідкісних, старовинних примірників книг. Багато книг тут було з Спесіти, країни в якій письменництво було дуже поширеним. Це була країна не лише втраченої надії, а й поетів, які ще до народження втратили свою віру з надією, і це дуже добре прослідковувалось в їхніх творах. Завжди похмурі, сповнені болю та страждань вірші. І це завжди були вірші, бо прозу ніхто не намагався писати, вона була довшою, аніж їхнє життя, і повертала їх до реальності, яка часом була гіршою за страждання ліричного героя в їхніх віршах. Це ніколи не були пісні, бо не вистачило б всіх інструментів в світі, аби передати крик їхньої душі.

Софі завжди дивували ці люди. Вони всіх дивували, окрім жителів самої Спесіти. Ці люди так і не змогли жити далі – час не вилікував їх, він лишив їм шрами на все життя, що заважали їм рухатись далі і ніхто не зміг зробити крок через біль, бо, що як там ще сильніше буде боліти. Ці люди не вміли ризикувати та жертвувати. Король Ер-Дуеліоса завжди вважав їх слабкими. Королева вважала, що вони викликають жалість, а це найгірше почуття. Кожен намагався виказати до них зневагу, коли темою розмови ставали вони. Спочатку і Софі намагалась щось додати від себе, але згодом стала мовчати, причиною став Геральд. Він ніколи не виказував своєї думки стосовно цієї країни, не вважав їх слабкими, бо вони були сильними суперниками і не варто було їх недооцінювати. Їхня сила була у їхній відчайдушності. Вони всіма силами оберігали свою країну. Часом їм не було, що втрачати, що робило їх сильними, іноді вони згадували про своїх дітей і надіялись, що зможуть вибороти їм щастя. Надія їх розбила і вони досі не можуть жити з своїми уламками, які давно зрослися, але вони все одно продовжують вірити та надіятись. Отож, їхнє військо було відчайдушним та мотивованим, що робило їх сильними та витривалими в бою.

Було нерозумно їх недооцінювати, бо їм потрібен лиш сильний лідер, що поведе їх. Він дасть надію та віру в щастя, а вони свою вірність. Софі колись почула це все, коли Генрі обговорював війну з її батьком. Після того дівчина не могла зневажати жителів Спесіти, бо почала захоплюватися ними. Вони були сильними, незважаючи на те, що про них говорили, їм не вистачало організованості та когось з іншими поглядами, що довіряв не лише надії, а й розрахунку.

Софі пробіглася очима по рівно викладених на полицях книгах і провела по них кінчиками пальців. Якщо вона хотіла знайти що-небудь про рослину, що її цікавила, то їй потрібно було підійнятися на другий поверх. Вона дійшла до кінця ряду з книгами, туди, де розташовувалися височенні вікна, а по обидві сторони від них були сходи, що вели наверх. Вона повернула ліворуч і піднялась сходами вгору. Книги, що пов’язані з рослинами розташовувались у восьмому ряду. Тепер потрібно лише визначитися з тим, що їй шукати.

Це було важче, аніж здавалось. У руках Софі вже чотирнадцята книга за рахунком, а результат той самий – його просто не було. Вона настільки зосередилась на своїй справі, що навіть не помітила, як до неї підійшла Марі. Важко було не помітити, що сестра була вкрай щасливою, що доволі рідко помічала Софі. Ні, Антуанета часто була радісною, з кимось сміялась, жартувала, але не з молодшою сестрою. Вони рідко спілкувались, а коли й так, то їхні розмови були дивними, але водночас рідними та потрібними для обох. Іноді це перетворювалось у звичайне мовчання, яке приносило потрібний спокій для душі. Зазвичай вони так зустрічались на даху Східної Вежі, яка відносилась до зовсім покинутої частини замку. Сама ж вежа давно поросла диким виноградом та лозою, що робило можливим залізти на її дах. Раніше в цій частині замку жили слуги, але після одруження Вільгельма їх виселили звідси. Антуанета не могла жити разом з ними під час вагітності, бо, що як вони негативно вплинуть на їхню майбутню дитину. Наче ці люди, були чимось гіршими за неї, але це було прохання королеви, яка мала подарувати спадкоємця королю. Тому для прислуги побудували тимчасове помешкання, недалеко від королівської конюшні, подалі від замку. Але вже тоді стало зрозумілим те, що їхнє тимчасове помешкання – не таке вже й тимчасове, і не одне покоління слуг буде бачити стіни цієї будівлі.

Марі розглядала сестру деякий час, тримаючи в руці зелене яблуко. Вона щойно повернулась з столиці Кадеру. Її відправляли туди час від часу на кілька тижнів. Вона стане майбутньою дружиною Альфреда, відповідно і королевою Кадеру. Маріанна повинна познайомитись з традиціями чужої зараз для неї країни, з своїм майбутнім чоловіком і його сім'єю.

Але цього разу вона була щасливою та радісною після повернення з чужої землі, хоч і намагалась стримувати емоції. Це ж не могло бути пов'язано якось з Кадером? Марі ж понад усе ненавиділа свого майбутнього чоловіка, він назавжди залишиться для неї ворогом, правда ж?

Маріанна відкусила шматок від зеленого яблука. Тепер Софі вернула на неї увагу.

- А, це ти,- стомлено промовила Софі, так несхоже на неї.

- Що шукаєш?- поцікавилась Марі і у відповідь отримала здивований погляд сестри. Але остання все ж відповіла їй.

- Інформацію про тою,- досі не розуміючи чому відповідала Марі, дівчина додала,- наша королева дуже цікавилась тим, щоб її прибрали з саду. Та й не тільки вона цікавилась цією рослиною,- Софі за можливості намагалась уникати слова «мати». Але не лише вона: і Марі, і навіть Річард називали її Антуанетою чи королевою.

- І де саме ти шукаєш інформацію,- дівчина підійшла до сестри і пробіглася очима по назвах книг. Тим часом Софі запустила свої руки у волосся і важко видихнула. Вона вже навіть не звертала уваги на те, що її сестра вирішила їй допомогти, бо Марі вже сідала біля Софі і знайомилась з вибраними книгами, які лежали на підлозі бібліотеки.

- Я вже не знаю. Їх навіть немає в списку рослин, які вирощуються в саді,- відповіла Софі безнадійним голосом.

- Що ти знаєш про цю рослину?- продовжувала допитуватись Марі.