Розділ 2. Таємниці королівського саду

Вільгельм – мертвий. Так в один день три дитини лишились свого батька. Він помер в бою, той, хто ніколи не програвав в битвах. За словами очевидців, його до цього поранили, тому бій був не на рівних права. Проте ніхто точно не знає причини його поразки, що коштувала йому життя.

Софі йшла коридорами замку до Західної Вежі, вона любила найдужче це місце, часом більше, аніж власну кімнату. Це місце викликало, в першу чергу, приємні почуття та емоції, разом з різноманітними спогадами. Вона крокувала коридором, після якого одразу знаходились сходи на вежу.  Праворуч була відкрита ділянка, раніше тут хотіли встановити великі вікна висотою з коридор, але вирішили зробити щось схоже на невеличкі балкони, яких між собою відділяли величезні, масивні колони. Ліворуч знаходились якісь кімнати, враховуючи, що в замку їх було вдосталь, то деякі з них навіть не мали свого призначення. Часом члени королівської родини жартували щодо цього, бо якби хтось незнайомий поселився і жив би в одній із таких кімнат, ніхто б і не помітив. Проте цього разу Софі звернула увагу, що в одній із цих кімнат були привідкриті двері і звідти лунали голоси. Все ж, коли цікавість бере верх, то важко нею керувати. Вона зупинилася біля цієї кімнати, звідки лунали голоси, точніше голос її матері і ще когось. Вона прислухалася і стала біля дверей, недалеко від сусіднього виступу в стіні. Та зняла своє взуття, аби її було якогомого менш чутно.

- Так, кущі тої вже зрізали. Тепер вона не заважатиме рости Вашим ліліям, моя королево,- промовив гладкий чоловічок низького росту.

-Такка, так називаються ці квіти. Я надіялась, що ви кращий професіонал, аніж наш попередній садівник, якого я звільнила після першої його помилки,- проговорила суворо королева.

-Так, звичайно, такка або ж чорна лілія, моя королево,- злегка охриплим голосом чи то від переживання, чи то від страху, проговорив чоловік.

- Я бачу тебе щось турбує,- раптом сказала Антуанета. Софі завжди було цікаво, як в неї так виходило: її мати могла одним поглядом визначити, що турбує людину, про що вона думає.

-Так, Ви, як завжди праві,- Софі вже подумала, що її від такої кількості лестощів знудить.- Я не розумію просто, чому саме в цьому місці Ви захотіли саджати квіти. Можна було б в іншому місці і не довелось би працювати з тоєю. Я впевнений, що Ви знаєте про її властивості і у мене досі паморочиться в…

Він не встиг договорити, як його обірвала королева:

- Я, здається, забула Вам нагадати ваше місце. Ще я не виправдовувалася перед садівником! Ваша справа виконувати мої розпорядження, бажання і найголовніше накази, а не запитувати про безглузді речі та відбирати мій час.

-  Я… у ніякому разі… це… не мав на увазі,- почав було виправдовутися чоловік, запинаючись на кожному слові.

-Досить, я не давала вам слово. Ви забираєте мій час, наступного разу я звільню вас. І на майбутнє - ніколи не виправдовуйте свою некомпетентність,- промовила наостанок Антуанета і розвернулася на своїх підборах, показуючи цим, що розмова закінчена.

Садівник поклонився їй на прощання. І Антуанета вийшла з кімнати. Софі ж тим часом встигла повернути в кінці коридору. Після підслуханої розмови дівчина вирішила все-таки піти у вежу. Піднявшись верх сходами, дівчина зупинилась на двадцятій сходинці, яка була пошкоджена так, що від неї з часом почали відпадати шматки каменю, з якого вона зроблена. Софі зрозуміла, що їй знайома назва куща - тоя, тому різко зірвалася і побігла на верх до кімнати у вежі.

Це було виключно її місцем. Понад усе вона любила сюди приходити помалювати. Тут стояв великий мольберт з дерева. Колись Марі захоплювалася живописом, але їй це набридло, а мольберт опинився серед покинутих речей, а потім у Софі. Дівчина творила, коли у неї був гарний чи навпаки настрій, або ж коли їй потрібно було зібратися з думками, як зараз.

Вона підбігла до підвіконня, де лежали її блокноти з різними замальовки, де вона малювала тим, що перше попадало під руку. Іноді це могли бути стеблинки травинок для зеленого кольору чи якісь пелюстки від кольорових квітів. Дівчина використовувала все, що було в саду, до того, як їй подарували олівці і фарби. Проте не це було найголовнішим в цій історії, а те з якої причини їй їх подарували: Софі довелося пригадати події семирічної давності.

***

Вона, як завжди, сиділа біля кущів азалії, спершись на стовбур ясена. Кора дерева неприємно царапала її спину, що змушувало весь час здригатись від того, як на її шкірі з’являлись рани. Вона малювала. Цього разу це було не персикове дерево чи яблуня і навіть не дикі троянди. Це були дивні квіти жовтого та білого кольору. Їй потрібно було довго їх розглядати, аби запам’ятати кожен контур, щоб зобразити їх на аркуші блокнота. Софі настільки була зосереджена на своєму занятті, щоб навіть не помітила, що хтось підійшов. Вона відволіклась від малювання лише тоді, коли тінь людини впала на аркуш , що ускладнило її заняття. Вона підняла голову і побачила Генрі, що уважно її розглядав. Він був кузеном батька і був одним із тих небагатьох, хто цікавився її життям. Це завжди були лише кілька слів, крім привітання, проте Софі все одно відчувала турботу.

- Що цього разу малюєш? - запитав чоловік. В нього була приємна зовнішність і він був на вигляд добрим. Проте він славився своєю жорстокістю та холодністю в бою не лише в Ер-Дуеліосі. Він був гарним стратегом і відданим воїном, при цьому ще й не давав забувати іншим про своє королівське походження, тому його поведінка завжди виказувала, що він справжній аристократ.

- Не знаю, якісь квіти в саду. Такі цікаві, раніше їх не помічала. Ось, дивись, - і вона показала йому малюнок. Він похмуро глянув, ця дівчина знову зверталася до нього на «ти». Їй би не завадило навчитись манерам. Антуанета взагалі забула про виховання дітей.

Генрі вже хотів щось відповісти сердитим тоном. Проте його зацікавили зображені квіти. Це була тоя. Вона остаточно його розізлила, де можна було тільки знайти ці квіти?