Розділ 1.2. Предмети, що стають ненависними

Вона покрокувала до покинотого віками саду і зупинилася, аби розплутати ногу, яка застрягла в ліані. Скільки разів Софі тут не була, кожного разу те саме виходить, десь вона застрягає і зазвичай серед колючих диких троянд, тому ліани все ж краще. З роками вона полюбили дикі троянди, але не могла б сказати, що це її улюблені квіти, іноді вона так їх ненавиділа. Останній раз, коли вона була тут і по-справжньому відчула ненависть до цих троянд, було, напевно, навіть не перед похоронами батька, коли Софі зрізала частину з них і зробила невеликий букет, аби покласти біля могили. Мабуть, все ж тоді, коли вона не могла заспокоїтись після кількох годин, проведених серед її сім’ї. Її дратувало все: починаючи з їхнього спокою, байдужості, наче не тиждень тому поховали батька, закінчуючи їхніми черговими сварками на безглузді теми. Тоді вона пішла сюди, але це не принесло потрібного спокою, тому вона зрізала кілька квіток, аби заварити чаю, ножем, що завжди був прикліпленим до її ноги. Ця звичка виникла ще з дитинства, з семи років. Річард, хоч і лише на два роки старший, проте в дев’ять був значно вищим за неї. Тому маленька Софі кожного разу підбігала до нього, хапала за руку і тягнула в центральний сад, аби той зірвав їй чи то персика, чи то яблуко, бо сама вона не дотягнулась би. Це була їхня традиція, щонайменше так вважала Софі, щось, що об’єднувало її з братом. Але так було недовго, це тривало до того моменту, доки один колючий шип якоїсь, незнаної до цього для Софі, квітки не вразив в серце, після слів її брата: «Досить вже, набридла ти з своїми забаганками. Я зайнятий.» У відповідь прозвучало дитяче, з надією в очах: «Вибач, а коли ти будеш вільним?»

- Для тебе ніколи,- і він пішов, поранивши серце сестри, але йому виявилось замало і додав. - Антуанета була права.- І залишивши після себе тишу, Річард пішов, а Софі довелось гадати, що  означали останні слова.

Тоді їй було боляче, щось поселилося в грудях і не відпускало. Це було не перше її знайомство з цим почуттям. Проте цього разу воно побудувало перші стіни до її душі. В років чотирнадцять, до неї прийшло розуміння, сказаних братом слів. Це, в першу чергу, були слова королеви. Тому вона перестала ображатися на брата, все ж він її брат і вона любила його. А він не винний, що піддався впливу з сторони матері. Їм все ж таки бувало весело та комфортно.

Після цього, після численних падінь та подертих, поцарапаних гілками та корою дерева рук, Софі навчилась вилазити наверх до бажаного фрукту. Але тоді виникла проблема: вона не завжди дотягувалась, тому не могла зірвати плід, який міцно висів на дереві. Вона намагалась зробити це палицею, проте марно. І ось після численних спроб, вона вирішила перепочити і присіла на траву біля азалії, в цьому році вона ще не розпустила свої жовті квіти, але без цього була не менш привабливою. Софі помітила сестру: Марі йшла від замку і продиралась через кущі ялівцю та дерева, а на своєму шляху зрізала своїм ножем гілки. Раптом сестра зупинилася та подивилася вгору. Прицілилась і кинула ножа над собою, аби той зачепив яблуко і відрізав його від гілки. Вона взяла фрукт, нахилилась та підійняла свого ножа, і покрокувала далі. Софі вийшла зі свого сховку і зрозуміла, як вона зможе діставати фрукти. Тому побігла до конюшні, де висіло ціле різноманіття батьківських ножів і обрала, який їй був до вподоби. Це було нелегко навчитись кидати ніж так, аби той зрізав фрукт. Яким чином вона тоді навіть не поранилася, Софі досі не розуміє. Як і те, чому її сестра тоді просто не зірвала яблуко, вона ж до нього діставала.  

Тож в її житті не було речей, які вона по-справжньому любила, бо в якісь моменти вони ставали для неї ненависними: як і її звичка носити ніж, так і ці дикі троянди зі своїми шипами, схожими на її власні.