Довгий стіл на трьох

Марк навіть не поворухнувся, коли Софія ступила на паркет їдальні. Він лише повільно перевів погляд від свого келиха на дівчину, і в цьому погляді не було ані краплі привітності — лише холодна, майже професійна оцінка, ніби він розглядав товар, який випадково привезли на склад батька й забули розпакувати.

— Сідай, Софіє, ось тут, поруч із мамою, — Артур жестом указав на вільне місце за масивним столом, який здавався занадто величезним для їхньої нової, штучно зшитої обставинами родини.

Олена напроти сиділа натягнута, мов струна. Вона намагалася тримати обличчя і навіть ледь помітно посміхалася чоловікові, але її пальці під столом судорожно стискали серветку. Софія мовчки опустилася на стілець. Шкіра під нею здавалася неприємно холодною, хоча в кімнаті працював клімат-контроль.

— Чудова погода сьогодні була на дорогах, правда, Денисе? — Артур спробував заповнити тяжку паузу, що зависла над тарілками з вишуканою закускою. — Я думав, застрягну на кільці на годину, але проскочив.

Денис — той, що сидів у сірому худі й досі не випускав з рук телефон — нарешті підвів голову. На його губах грала лінива, зухвала посмішка, від якої Софії чомусь одразу захотілося відсунутися.

— Ну, якщо їхати на робочому позашляховику компанії за тридцять тисяч доларів, то дороги завжди здаються вільними, тату, — протягнув він із виразною іронією, кинувши короткий погляд на маму Софії. — Не те що старий японський хетчбек, на якому сюди приїхали наші нові... гості.

Олена зблідла на долю секунди, а її подих помітно збився. Артур насупився, і на його скронях заходили жорсткі жовна:

— Денисе. Досить. Я просив тебе про елементарну повагу.

— А я хіба грублю? — Денис награно здивувався, широко розплющивши очі. — Я констатую факти. У кожного свої стандарти. Хтось звик до затишних хрущівок на околиці, а хтось — до нормальних умов. Просто незвично бачити нові обличчя за сімейним столом. Особливо коли ніхто з нами не радився.

Марк нарешті заговорив. Його голос був нижчим, спокійнішим, але від цього звучав ще небезпечніше. Він відставив келих із водою так різко, що кришталь дзенькнув об мармурову стільницю.

— Досить цирку, Денисе, — кинув старший брат, не дивлячись на молодшого, а потім вперіщив важкий погляд прямо на Софію. — Батько хотів змін — він їх отримав. Маєток великий, місця вистачить усім. Головне, щоб кожен пам’ятав своє місце і не намагався вдавати з себе господарів там, де їх ніхто не запрошував.

Софія відчула, як усередині закипає гаряча, гостра хвиля злості. Вона не збиралася мовчати й дозволяти цим мажорам витирати об них із мамою ноги лише тому, що їхній батько володіє якимись там логістичними мережами. Вона повільно підняла очі на Марка, зустрічаючись із ним поглядом — темним, безкомпромісним і абсолютно крижаним.

— Не хвилюйся, — її голос пролунав тихо, але чітко у великій гучній їдальні, змусивши замовкнути навіть кухарку, яка саме заносила наступну страву. — На чуже майно ми не претендуємо. І свій статус «гостей» запам'ятали чудово.

Артур важко зітхнув, протираючи обличчя рукою:

— Софіє, вибач їх. Вони просто... ще не звикли. Дайте один одному час.

— Час тут не допоможе, тату, — кинув Марк, підводячись з-за столу й навіть не торкнувшись вечері. — У мене багато роботи в кабінеті. Апетит пропав.

Денис піднявся слідом за братом, кинувши на Софію останній зверхній погляд, і обидва хлопці зникли в коридорі, залишивши по собі важкий шлейф дорожнього парфуму та зіпсований вечір.

Олена ледь стримувала сльози, дивлячись у свою тарілку. Софія різко відсунула стілець назад, відчуваючи, що більше не витримає цієї стерильної розкоші ані хвилини.

— Я теж наїлася, — кинула вона й швидко піднялася наверх, до своєї кімнати, зачинивши за собою двері на ключ.Софія притислася спиною до зачинених дверей, з силою стиснувши кулаки. У скронях гупало від гніву. Вона чула, як за дверима на першому поверсі ще якийсь час точилася тиха, здавлене розмова — мама, швидше за все, заспокоювала Артура, переконуючи його, що все в порядку, а хлопці просто мають свій характер.

— Нічого не в порядку, — пошепки мовила Софія у порожнечу своєї кімнати.

Вона підійшла до балкона, відчинила важкі скляні двері й ступила на холодну плитку. Нічне повітря, просякнуте запахом соснової хвої та вогкості від сусіднього лісу, трохи протверезило її. Звідси, з висоти другого поверху, було чути, як десь знизу гучно загриміли двері гаража.

Дівчина нахилилася через перила. З гаража виїхав той самий спортивний седан, у якому приїхали брати. Двигун віддався глухим ревом на весь двір, фари розрізали темряву яскравістю світлодіодів, і машина на шаленій швидкості вискочила за ковані ворота, зникаючи в напрямку нічного міста.

Марк і Денис поїхали. Вони навіть не намагалися вдавати, що хочуть провести цей вечір удома.

Софія повернулася до кімнати й подивилася на годинник — дійти до опівночі залишалося трохи більше години. Спокій, який тепер запанував у маєтку, здавався фальшивим і крихким, мов тонке скло. Вона підійшла до свого рюкзака, дістала звідти блокнот і ручку й сіла за великий робочий стіл. На першій сторінці написала лише два слова: «День перший».

Дівчина спробувала почитати, щоб відволіктися від думок, але слова розпливалися перед очима. У голові знову й знову прокручувалися зверхні слова Дениса про "японський хетчбек" і холодний, зверхній погляд Марка. Вони дивилися на неї так, ніби вона була випадковим брудом на їхньому дорогому взутті.

Але найгірше було те, що Софія відчувала провину перед мамою. Вона бачила, як Олена намагалася згладити кути, як її руки тремтіли під столом, коли хлопці відверто глузували з їхнього попереднього життя.

Горло здавлювала сухість. Напруга першого дня випила з неї всі сили, і Софія зрозуміла, що якщо зараз не вип’є бодай склянку чистої холодної води, то просто не зможе заснути.

Вона зняла важкі кросівки, залишившись у м'яких шкарпетках, щоб не стукотіти по паркету, тихо відкрила двері своєї кімнати й вийшла в коридор. Будинок занурився в абсолютну тишу. Тільки на першому поверсі, десь у районі вітальні, ледь помітно горіло нічне підсвічування.