Глава 8. Чужі очі — свій шлях

Кіра прокинулася від тиші.

Не важкої, не тривожної —справжньої.

Такої, в якій хочеться дихати.

Вона повільно сіла на ліжку й подивилася на свої руки Стрункі. Знайомі.Свої.

Серце завмерло, а потім закалатало швидко, схвильовано. Кіра підбігла до дзеркала.

Її обличчя дивилося у відповідь. Але щось було інакше очі.

У них більше не було холодної впевненості. Там жила тиша. Глибина. Пам’ять.

У них більше не було холодної впевненості

Там жила тиша.Глибина.

Пам’ять

Кіра торкнулася щоки — і заплакала.

Не від радості. І не від страху.

Від усвідомлення

Вона пам’ятала все. Кожен біль у колінах 

Кожен байдужий погляд

Кожну сльозу Марії.

І найголовніше — пам’ятала, ким більше не хоче бути.

Телефон на тумбочці завібрував.

Невідомий номер:

«Дякую, що почула. Тепер живи по-справжньому.»

Кіра всміхнулася крізь сльози. — Я обіцяю… — прошепотіла вона.

Того ж дня вона вийшла з дому без макіяжу, без поспіху, без бажання вражати.

На зупинці вона побачила дівчину — ту саму, з якої колись усе почалося.

Марія

Вона стояла рівно. Не ховаючись.

Кіра підійшла. — Привіт… — тихо сказала вона

— Я… я хочу попросити вибачення. Не словами. Вчинками. Якщо дозволиш.

Марія подивилася уважно. Довго.

А потім кивнула.

— Я дозволю, — сказала вона. — Але більше не будь сліпою.

— Не буду, — відповіла Кіра.

Вони стояли поруч. Дві різні долі. Два шляхи.

Але тепер — з однаковою повагою.

Кіра зрозуміла:

справжня краса — це не те, що бачать інші.

А те, як ти дивишся на світ.

І якщо колись вона дивилася чужими очима —то тепер навчилася бачити серцем.