Глава 7. Вибір

Ранок був дивно тихим. Світ ніби затамував подих.

Кіра йшла містом і відчувала: сьогодні щось станеться. Повітря було густе, важке, кожен звук — чіткіший, ніж зазвичай

На зупинці вона побачила знайому картину.

Автобус. Люди. І дівчину, яка стояла осторонь — невпевнено, з опущеними очима. Навколо хтось хихотів, хтось шепотівся.

Кіра зупинилася.

Колись саме тут усе почалося.

— Гей, — пролунав різкий голос за спиною. — Ти бачила себе в дзеркалі?

Кіра здригнулася. Вона повільно обернулася.

Перед нею стояла вона сама — її колишнє тіло, з холодною усмішкою, з тим самим поглядом, який колись здавався силою.

— Ти могла б бути мною, — сказала стара Кіра. — Знову. Просто промовчи. Пройди повз. Як раніше.

Кіра подивилася на дівчину біля автобуса. Вона впізнала цей погляд. Страх очікування болю.

Серце билося гучно, але цього разу

Кіра не відвела очей.

— Ні, — тихо сказала вона.

— Що? — усмішка здригнулася.

Кіра зробила крок уперед. Потім ще один.

— Зупиніться, — сказала вона голосніше. — Вам не соромно?

— У кожного свій біль, — продовжила Кіра. — І ніхто не має права робити його гіршим.

Дівчина біля автобуса підняла голову. В її очах блиснуло щось нове — подив… і вдячність.

Стара Кіра відступила. Її образ почав тьмяніти.

— Ти більше не я, — прошепотіла тінь.

— Саме так, — відповіла Кіра.

Світ навколо здригнувся. Шум міста розчинився.

Світло стало яскравішим — теплим, майже живим.

— Вибір зроблено, — пролунало звідусіль і ні звідки. — Не всі його роблять.

Кіра заплющила очі.

 І відчула легкість.