Глава 6. Розмова

Вона прокинулася від дивного відчуття — ніби хтось дивиться на неї зсередини. Серце билося повільно, важко. Кіра сіла на ліжку й притиснула долоні до грудей.

— Я тут… — прошепотів голос. Тихий. Тремтячий. — Це моє тіло…

Кіра завмерла.

Вона знала цей голос. Вона чула його крізь сльози в автобусі 

— Маріє?.. — обережно сказала вона.

Тиша  ростягнулася, мов тонка нитка. А потім-Відчуття. не слова спогади.

Самотні вечори насмішки погляди. Спроби буди непомітною. Сльози в подушку 

І той автобус. Та сама зупинка. Та сама Кіра.

Кіра впала на коліна.

— Пробач… — її голос зірвався. — Я не знала, як це… Я думала, що слова — це нічого. Я була жорстокою. Я була сліпою.

У грудях защеміло. Марія не відповідала одразу 

— Ти сміялася… — нарешті пролунало. — А я тоді подумала, що зі мною справді щось не так.

Ці слова боліли більше, ніж будь-яке покарання.

— З тобою все так, — прошепотіла Кіра. — Це зі мною було не так. Я… я прожила твоє життя. І воно важке. Але ти сильна. Сильніша за мене

Довга пауза.

— Ти справді змінилася? — тихо спитала Марія.

Кіра підняла голову. — Я не хочу повернутися, якщо залишуся колишньою. Я хочу… стати людиною. Не ідеальною. Але справжньою.

У грудях стало тепло.

Наче хтось обережно торкнувся серця.

— Тоді, можливо… — прошепотіла Марія, — нам обом треба навчитися жити інакше.

Світ навколо здригнувся. Дзеркало на стіні затремтіло, світло стало м’якшим.

І вперше Кіра зрозуміла:

це не було прокляттям.

Це був шанс.