Глава 5. Перший крок

Дощ ішов дрібний, настирливий. Кіра йшла повільно, не ховаючись під дахами. Вода змішувалася зі сльозами, і вперше їй було байдуже, як вона виглядає.

Раніше це здавалося б катастрофою. Тепер — просто дощ.

Біля підземного переходу вона помітила жінку похилого віку. Та стояла розгублено, тримаючи важку сумку, і боялася спуститися сходами. Люди проходили повз — швидко, байдуже, як завжди.

Кіра зупинилася.

Колись вона теж пройшла б повз. Навіть не помітила.

— Давайте я допоможу, — тихо сказала вона.

Жінка здивовано підняла очі. — Ой… якщо можна… я не дуже…

Кіра взяла сумку. Вона була важка, спина одразу відгукнулася болем, але Кіра не відпустила. Крок за кроком вони спустилися вниз.

— Дякую тобі, доню… — прошепотіла жінка. — Не всі тепер такі.

Ці слова вдарили сильніше ніж будь-яка образа.Кіра кивнула й усміхнулася — невпевнено, по-справжньому

Вдома вона сіла біля вікна з чашкою теплого чаю. За склом місто жило своїм життям. Без камер. Без лайків. Без аплодисментів.

І раптом у грудях з’явилося щось нове.

Тепле. Спокійне

Телефон тихо завібрував.

Невідомий номер:

«Ти зробила перший крок. Але шлях ще не завершений.»

Кіра здригнулася. — Хто це?.. — прошепотіла вона.

Відповіді не було.

Вона подивилася у церкало. Ті самі риси Марії.Але погляд інший.

У ньому більше не було зневаги. Лише втома, страх і щось нове — надія.

— Якщо є шанс… — тихо сказала Кіра, дивлячись собі в очі, — я не хочу його змарнувати.

Десь глибоко вона відчула її чують