Розділ 29

Чужі небеса

Корабель спускався просто на Кайр.

Сто сорок метрів чужого металу повільно виростали в ранковому небі, і що нижче опускався апарат, то тихішою ставала центральна площа. Люди, які ще хвилину тому розбирали завали, перестали працювати. Замовкли молотки, зупинилися вози з пораненими, кілька шахтарів просто поклали балки на землю й підняли голови. Навіть Карр Товек перестав їсти, і Рейн, помітивши це краєм ока, остаточно переконався, що ситуація справді серйозна.

Лія стояла трохи попереду нього й прикривала очі від сонця.

— Він точно сідає тут? Не просто проходить над містом?

Кіара дивилася на браслет, де траєкторія корабля вже майже збігалася із центром Кайра.

— Точно. Швидкість знижується, посадкові контури активовані. Вони вибрали площу ще кілька хвилин тому й не змінювали курс.

Лія повільно оглянула місце, яке чужий корабель назвав майданчиком для посадки: розбиті сходи адміністрації, перекинуту статую якогось давно померлого короля, три вирви, залишки спаленого воза й купу тіл чорних істот, які ще не встигли вивезти на дослідження.

— У нас площа трохи… не готова до дипломатичного прийому.

Рейн сперся на тростину.

— Якщо гостям не сподобається, Веннар перебудує.

Лорд стояв метрів за десять і, на жаль для Рейна, почув.

— За чиї гроші?

— Твої.

— Чому мої?

— Ти багатий.

Веннар повернувся до нього всім корпусом.

— Це не аргумент.

Дорн, який допомагав двом солдатам відтягнути уламок кам’яної огорожі, навіть не обернувся.

— Хороший аргумент.

— Тебе ніхто не питав.

— Я теж багатим уже не буду. Мені можна підтримувати.

Рейн майже усміхнувся, але знову підняв голову, й усмішка сама зникла.

Посадковий модуль Ковчега зовсім не був схожий на корабель Кіари. Той мав гладкі лінії й майже органічну геометрію, а саарські машини навіть у нерухомому стані виглядали так, наче збираються когось убити. Цей корабель здавався старим. Не старим у сенсі погано доглянутим, а таким, що пережив занадто багато епох. Темно-сірий корпус складався з шарів металу різного відтінку; одні панелі були гладкими, інші вкривали подряпини, сліди оплавлення й латки, поставлені матеріалами, які явно виготовлялися в різні століття.

На борту виднівся великий знак: коло, всередині якого було дванадцять точок.

Одинадцять перекреслені.

Одна залишалася цілою.

Лія теж побачила символ.

— Ковчеги.

Кіара кивнула.

— Дванадцять у початковій програмі.

— І залишився один.

— Принаймні за їхніми власними даними — так.

Рейн дивився на корабель і думав уже не про сам модуль.

Дванадцять мільйонів чотириста вісімдесят одна тисяча сімсот дев’ятнадцять біосигналів.

Раніше він сприйняв би це як число.

Велике.

Незрозуміле.

Майже абстрактне.

Після Гарена він змушував себе щоразу пам’ятати інше.

Кожен сигнал — хтось.

Людина з ім’ям.

З обличчям.

Із пам’яттю.

З кимось, кого любить або любила.

Особливо важливо було пам’ятати це саме тоді, коли людей стає так багато, що мозок перестає уявляти їх окремо.

Корабель завис приблизно за п’ятдесят метрів над площею. Каміння під ногами ледь затремтіло, але Рейн не почув характерного ревіння двигунів. Кіара пояснила ще раніше, що посадковий модуль користується старою польовою системою розподілу навантаження: він не мав утримувати всі свої тисячі тонн лише фізичними опорами, тому й міг сідати там, де звичайна конструкція просто розчавила б стару площу.

Люди все одно інстинктивно відступали.

Саарські солдати біля південного краю майданчика майже синхронно підняли зброю.

Велл одразу помітив.

— Опустити.

Кел'Тар стояв поруч із ним без шолома. Срібні очі не відривалися від темного корпусу.

— МОЇ БІЙЦІ НЕ СПРЯМОВУЮТЬ ЗБРОЮ НА ВАС.

— Вони спрямовують її на людей, які запросили притулку.

— МИ НЕ ЗНАЄМО, ЧИ ВОНИ ГОСТІ.

Рейн кивнув.

— Справедливо.

Велл подивився на нього.

— Не допомагай.

Кел'Тар трохи повернув голову.

— МЕНІ ПОЧИНАЄ ПОДОБАТИСЯ ЦЯ ЛЮДИНА.

Рейн скривився.

— Оце вже образливо.

Кіара підняла руку.

— Тихо обоє. Нижня секція відкривається.

Чотири широкі опори вийшли з корпусу, але ще до їхнього контакту із землею між ними з’явилося бліде світло. Частина уламків на площі затремтіла, а потім ніби стала легшою. Поле розподілило вагу корабля на велику ділянку.

Модуль почав опускатися дуже повільно.

Пил піднявся з площі.

Карр Товек миттєво прикрив миску величезною долонею.

Рейн глянув на нього.

— Серйозно?

Карр відповів абсолютно спокійно:

— Пил.

— Бачу.

— Їжа.

— Теж бачу.

Дорн кивнув.

— Правильно робить.

Кіара закрила очі.

— Я живу серед божевільних.

— Ти сама залишилася.

Вона подивилася на Рейна.

Він вирішив не продовжувати.

Корабель торкнувся площі майже без звуку. Для ста сорока метрів металу це було значно моторошніше, ніж якби посадка супроводжувалася гуркотом.

Пил поступово осів.

У Кайрі ніхто не знав, що робити далі.

У королівських книгах, найімовірніше, існували правила зустрічі послів сусідніх держав, перемовин із ворогом, прийому князів, похоронів монархів і навіть того, на скільки кроків нижче від короля має стояти маршал.

Розділу «Як зустрічати дванадцять мільйонів людей із космосу через кілька годин після облоги істотами з-за запечатаної міжзоряної мережі» не було.

Рейн запитав Лію.

Вона серйозно подумала.

— Ні. Пропустили.

— Погана академія.

— Точно.

На нижній частині корабля засвітилася довга біла лінія. Секція корпусу опустилася й стала широкою рампою.