Розділ 29

Чужі небеса

Корабель спускався просто на Кайр.

Сто сорок метрів чужого металу повільно виростали в ранковому небі.

Люди на площі перестали працювати.

Молотки замовкли.

Вози з пораненими зупинилися.

Навіть Карр Товек перестав їсти.

Рейн помітив це й зрозумів, що ситуація справді серйозна.

— Він точно сідає тут? — запитала Лія.

Кіара дивилася на браслет.

— Точно.

— У нас площа трохи...

Лія оглянула руїни.

Розбиті сходи адміністрації.

Повалену статую якогось короля.

Три вирви.

Згорілий віз.

Купу чорних тіл, які ще не встигли вивезти.

— ...не готова.

Рейн сперся на тростину.

— Гостям не сподобається — Веннар перебудує.

Лорд, який стояв метрів за десять, почув.

— За чиї гроші?

— Твої.

— Чому?

— Ти багатий.

— Це не аргумент.

Дорн, не обертаючись:

— Хороший аргумент.

Веннар подивився на нього.

— Тебе ніхто не питав.

— Я теж багатим не буду. Мені можна.

Рейн майже усміхнувся.

Потім глянув угору.

Посмішка зникла.

Корабель був уже настільки низько, що затулив значну частину неба.

Не красивий.

Не як корабель Кіари.

Не гладкий.

Не хижий, як саарські машини.

Старий.

Величезний.

Шари темно-сірого металу.

Подряпини.

Сліди ремонту.

Ділянки корпусу відрізнялися кольором, ніби його латали матеріалами з десятків різних епох.

На борту — символ.

Коло.

Всередині дванадцять маленьких точок.

Одинадцять перекреслені.

Одна — ні.

Лія побачила.

— Ковчеги.

Кіара кивнула.

— Дванадцять.

— І залишився один.

— Так.

Рейн дивився.

На борту цього корабля було більше людей, ніж він здатен був уявити в одному місці.

12 481 719.

Не число.

Люди.

Після Гарена він змушував себе пам’ятати це щоразу.

Кожен сигнал — хтось.

Ім’я.

Обличчя.

Життя.

Навіть якщо він їх не знав.

Особливо якщо не знав.

---

Корабель завис над площею.

Каміння під ногами затремтіло.

Люди відступили.

Саарські солдати, які допомагали розбирати південну частину міста, автоматично підняли зброю.

Дарен Велл одразу:

— Опустити!

Кел'Тар стояв поруч.

Без шолома.

Його срібні очі не відривалися від корабля.

— МОЇ БІЙЦІ НЕ СПРЯМОВУЮТЬ ЗБРОЮ НА ВАС.

— Вони спрямовують на гостей.

— МИ НЕ ЗНАЄМО, ЧИ ВОНИ ГОСТІ.

Рейн глянув.

— Справедливо.

Велл:

— Не допомагай.

Кел'Тар:

— МЕНІ ПОЧИНАЄ ПОДОБАТИСЬ ВІН.

— Оце вже образливо, — сказав Рейн.

Кіара:

— Тихо.

Нижня частина корабля розкрилася.

Не двигуни.

Чотири широкі опори.

Між ними з’явилося бліде світло.

Корабель почав опускатися.

Дуже повільно.

Пил піднявся з площі.

Карр прикрив миску рукою.

Рейн глянув.

— Серйозно?

Кхар:

— Пил.

— Бачу.

— Їжа.

— Теж.

Дорн:

— Правильно робить.

Кіара закрила очі.

— Я живу серед божевільних.

Рейн:

— Ти сама залишилась.

Вона подивилася.

Рейн замовк.

---

Корабель торкнувся площі.

Майже без звуку.

Для ста сорока метрів металу це було моторошніше, ніж гуркіт.

Пил осів.

Люди Кайра дивилися.

Ніхто не знав, що робити.

У старих книгах не було розділу:

«Як зустрічати дванадцять мільйонів людей із космосу після облоги істотами з-за запечатаної Брами».

Принаймні Лія такого не читала.

Рейн запитав.

— Ні, — сказала вона. — Пропустили.

— Погана академія.

— Точно.

На кораблі спалахнула біла лінія.

Двері.

Вони опустилися вниз, перетворившись на рампу.

Всередині — темрява.

Саар напружилися.

Орденці теж.

Кел'Тар не наказував.

Велл теж.

Вони просто чекали.

Першою з темряви вийшла людина.

Жінка.

На вигляд років сорок п’ять.

Можливо більше.

Висока.

Худа.

Темне волосся з сивими пасмами.

Сірий костюм, що нагадував одяг Кіари лише принципом — щільний, технологічний, але набагато грубіший.

На грудях те саме коло з дванадцятьма точками.

На поясі — жодної видимої зброї.

За нею ще шестеро.

Три чоловіки.

Дві жінки.

Один дуже молодий хлопець.

Усі в однакових сірих костюмах.

Кіара тихо:

— Старі польові ізолятори.

Рейн:

— Наскільки старі?

— Дуже.

— Конкретно.

— Старші за сучасну Саарську імперію.

Кел'Тар почув переклад.

— ЦЕ НЕ ВАЖКО.

Кіара подивилася.

— Ви молодша цивілізація, ніж думаєте?

— МИ ЗНАЄМО СВІЙ ВІК.

Дорн:

— А скільки?

— НЕ ТВОЯ СПРАВА.

— Молоді.

Кел'Тар подивився так, що Дорн розплився в усмішці.

---

Жінка спустилася останніми сходинками.

Зупинилася.

Поглянула на Кайр.

На кам’яні будинки.

На людей у пошкоджених обладунках.

На коней.

На ефірні лампи.

На Саар.

На Карра.

Карр помахав ложкою.

Жінка завмерла.

Рейн тихо:

— Це теж треба пояснювати?

Кіара:

— Я не знаю, з чого почати.

Жінка заговорила.

Мова була людська.

Але Рейн не розумів жодного слова.

Медальйон нагрівся.

Переклад прийшов із секундною затримкою.

— Я командор Ілара Восс, тимчасова командувачка Ковчега дванадцять «Анара».

Вона дивилася прямо на них.

— Запитую підтвердження: це справді колонія Астрея?

Велл хотів відповісти.

Королівський протокол.

Маршал.

Місто.

Але Рейн побачив, як він зупинився.

Подивився на нього.

Потім на Лію.

Кіару.

Навіть Кел'Тара.

Нарешті Рейн сказав:

— Так.

Ілара глянула.