Розділ 28

Ціна перемоги

Перемога пахла димом.

Рейн зрозумів це ще до того, як вийшов із медичного пункту.

Димом.

Кров’ю.

Мокрим каменем.

І тим особливим запахом, який лишається після надто великої кількості використаного Ефіру — сухим, металевим, ніби повітря кілька годин терли об залізо.

Кіара стояла в дверях.

Руки схрещені.

— Ні.

Рейн зупинився.

— Я ще нічого не сказав.

— Ти встав.

— Це заборонено?

— Тобі — так.

— Дуже вибіркова медицина.

— Ляж.

— Я хочу побачити місто.

— Через дві години.

— Зараз.

— Рейне.

Він подивився на неї.

Кіара не злилася.

Оце було гірше.

Втомлена.

Очі червоні.

Під ними темні тіні.

Волосся зібране абияк.

На рукаві нижнього шару броні — засохла кров.

Не її.

Мабуть.

Рейн перевів погляд.

— Скільки?

Кіара мовчала.

— Тому й хочу вийти.

— Цифри ще попередні.

— Скільки?

Вона зітхнула.

— Підтверджених загиблих у Кайрі від початку вчорашньої облоги — тисяча сто вісімдесят сім.

Рейн завмер.

Повітря раптом стало важчим.

— Тільки вчора?

— Так.

— Поранені?

— Три тисячі двісті з чимось. Частина легкі.

— Частина?

Кіара не відповіла.

Не треба.

Рейн повільно сів на край ліжка.

Тисяча сто вісімдесят сім.

Він знав, що число буде великим.

Бачив вулиці.

Стіни.

Тіла.

Але число завжди робило речі інакшими.

Гарен ненавидів числа.

Точніше — те, як люди ховалися за ними.

— Саар?

— Сто сорок три підтверджені загиблі під час оборони Кайра.

— Кхар?

— Карр живий.

— Я питав...

— Він єдиний Кхар у місті.

— А.

Правда.

Рейн потер обличчя.

— Спадкоємці?

— Ми не знаємо. Вони забрали більшість своїх загиблих.

— Чорні?

Кіара мовчала секунду.

— Понад чотири тисячі тіл навколо міста й усередині.

— Понад?

— Ми ще не дісталися деяких секторів.

Рейн дивився в підлогу.

Перемога.

Чотири тисячі ворогів.

Тисяча сто вісімдесят сім своїх.

Непогана арифметика.

Якщо не знати жодного імені.

— Ре'Кал?

Кіара підняла брову.

— Живий.

Рейн різко глянув.

— Я бачив, як його щит...

— Його броня прийняла більшість імпульсу. Ти вирішив, що він загинув, а він через двадцять хвилин прокинувся й почав вимагати повернути його на позицію.

Рейн видихнув.

— Саарський Дорн.

— Він теж так сказав.

— Дорн?

— Так.

— Вони вже говорили?

— На жаль.

Рейн усміхнувся.

Маленько.

Кіара помітила.

— Це добре.

— Що?

— Ти ще можеш усміхатися.

Рейн подивився на неї.

— Гарен казав, що це в мене дефект.

— Він мав рацію.

Тиша.

Потім Рейн піднявся знову.

Кіара закрила очі.

— Я все одно піду.

— Знаю.

— Тоді навіщо сперечалася?

— Щоб через два квартали ти не сказав, що я дозволила.

— Дуже розумно.

— Я знаю.

Вона простягнула йому чорну тростину.

Рейн дивився.

— Ні.

— Так.

— Мені двадцять один.

— І в тебе порушена координація після повної перебудови польового інтерфейсу.

— Я нормально ходжу.

Зробив крок.

Підлога трохи пішла вбік.

Кіара простягнула тростину ще ближче.

Рейн забрав.

— Ненавиджу.

— Шостий раз сьогодні.

— Ти досі рахуєш?

— Тепер особливо.

---

Кайр виглядав так, ніби хтось намагався стерти його й передумав посеред роботи.

Південна стіна була відкрита.

Не пролом.

Величезна відсутність каменю.

Нижнє місто диміло.

Деякі квартали вціліли майже повністю.

Інші перетворилися на купи чорного каміння.

Люди вже працювали.

Оце здивувало Рейна.

Не минуло й кількох годин.

А вони вже розбирали завали.

Носили воду.

Шукали живих.

Збивали небезпечні балки.

Тягнули тіла.

Свої — накривали тканиною.

Чорних істот складали окремо.

Саарських загиблих — ще окремо.

Рейн ішов повільно.

Тростина дратувала.

Але допомагала.

Кіара поруч.

Вона не тримала його.

Теж правильно.

Люди впізнавали.

Дехто дивився.

Дехто відводив очі.

Один старий шахтар підняв руку.

— Рейн.

Рейн зупинився.

— Так?

Чоловік був у пилюці.

Половина бороди обпалена.

— Дякую.

Рейн не знав, що відповісти.

Подивився на зруйнований будинок за ним.

На закрите тканиною тіло.

— Не мені.

Шахтар нахмурився.

— Ти закрив небо.

— Всі закрили.

— Я бачив.

Рейн повільно похитав головою.

— Ви погодилися на синхронізацію.

— Саар билися на стінах.

— Карр.

— Дорн.

— Велл.

— Мара.

— Гарен...

Ім’я застрягло.

Старий шахтар опустив очі.

— Знаю.

Рейн продовжив:

— Тому не мені.

Пауза.

Шахтар кивнув.

— Тоді всім.

— Так.

Рейн пішов далі.

Кіара мовчала.

Потім:

— Це було правильно.

— Що?

— Не прийняти все на себе.

Рейн глянув.

— Ти зараз хвалиш?

— Не звикай.

— А.

Все нормально.

---

Майстерня Гарена стояла.

Рейн побачив дах здалеку.

Половини не було.

Одне вікно.

Двері висіли на одній петлі.

Стіна біля кузні тріснула від фундаменту до другого поверху.

Але стояла.

Рейн зупинився перед входом.

Кіара нічого не сказала.

Він зайшов.

Всередині пахло попелом.

Старий стіл перекинувся.

Шафа розбита.

Частина інструментів лежала на підлозі.

На стіні чорний слід від променя.

Крісло...

було.

Зсунуте.

Під пилом.

Але ціле.