Розділ 23

Кров Астреї

Гарена Торна ховали на світанку.

Він би це ненавидів.

Рейн знав точно.

Занадто багато людей.

Занадто багато мовчання.

Занадто багато серйозних облич.

І абсолютно недостатньо алкоголю.

Старий казав, що після смерті йому байдуже, де лежати.

«Можете кинути в шахту. Тільки не в Сьому — там сиро».

Тоді Рейн сміявся.

Зараз — ні.

Могилу викопали за старим гарнізоном, на пагорбі над Кайром.

Там, де Гарен колись учив його тримати меч.

Там, де Рейн уперше протримав Ефір довше кількох секунд.

Там, де старий п’ять разів збив його з ніг і після кожного говорив:

— Ще раз.

Лія сама вибрала місце.

Рейн не сперечався.

Узагалі ні з ким не сперечався від самого ранку.

Це лякало людей більше за його звичну поведінку.

Мара стояла трохи осторонь.

Дорн — поруч із нею.

Величезний чоловік тримав Гаренову флягу.

Не пив.

Просто тримав.

Карр Товек стояв за ними, склавши руки на грудях.

Кхар не розумів місцевих поховальних звичаїв, але зрозумів достатньо, щоб мовчати.

Дарен Велл прийшов без плаща маршала.

Без королівської символіки.

Просто у чорній формі.

Саймон Крейн теж був.

Рейн не знав, навіщо.

Можливо, через Селену.

Можливо, через Гарена.

Можливо, тому що навіть зрадники та колишні Вартові іноді приходять попрощатися з людьми, яких пережили.

Кіара стояла біля Лії.

Не торкалася її.

Просто була поруч.

Арен — біля Рейна.

На відстані пів кроку.

Наче знав, що якщо стане ближче, Рейн відштовхне.

А якщо далі — може впасти.

Тіло Гарена поклали в просту дерев’яну труну.

Ніяких гербів.

Орден хотів накрити її прапором.

Рейн відмовив.

— Він не помер за Орден.

Велл нічого не сказав.

Лише наказав забрати прапор.

На кришці залишили меч.

Не той, який Рейн забрав.

Другий.

Старий тренувальний клинок.

Тупий у кількох місцях.

Зі зламаною гардою.

Саме ним Гарен колись розбив Рейну губу, бо той «занадто красиво ухилявся».

Рейн ще пам’ятав.

Дурна деталь.

Чомусь саме вона боліла найбільше.

Священник із Нижнього міста сказав кілька слів.

Рейн майже не чув.

Про шлях.

Про землю.

Про пам’ять.

Про тих, хто залишається.

Потім запитав, чи хтось хоче говорити.

Ніхто не рухався.

Рейн теж.

Мара першою підійшла до могили.

— Старий був нестерпний.

Священник трохи здивувався.

Мара продовжила:

— Вважав моє пиво поганим.

Дорн тихо:

— Воно й справді погане.

Мара глянула.

— Не зараз.

Потім знову на труну.

— Але коли в Ямі хтось бив слабшого після сигналу...

Пауза.

— Гарен завжди першим заходив у клітку.

Вона поклала маленьку срібну монету на кришку.

— Ти мені винен двадцять сім срібних.

Голос трохи зламався.

— Тепер уже не віддаси.

Відійшла.

Дорн підійшов.

Довго мовчав.

— Він сказав, що я занадто великий, щоб правильно рухатися.

Рейн майже усміхнувся.

Дорн продовжив:

— Потім показав.

Поклав флягу Гарена на труну.

— Брехун.

Пауза.

— Рухався добре.

Карр підійшов після.

Схилив голову.

Не ставив нічого.

Просто сказав своєю мовою.

Кіара переклала тихо:

— «Він закінчив бій стоячи. Тому пам’ять про нього не стане на коліна».

Карр ударив кулаком себе в груди.

Один раз.

Звук прокотився пагорбом.

Потім відступив.

Велл підійшов.

Рейн дивився уважно.

Маршал стояв над труною довше за інших.

— Ти був правий, — сказав нарешті.

Гарен не міг відповісти.

Велл сумно усміхнувся.

— Насолоджуйся.

Поклав на кришку стару військову відзнаку.

Не королівську.

З часів східної кампанії.

— Я не пробачив тобі ті три арешти.

Дорн тихо:

— Три?

Рейн:

— Третій не рахується.

Мара глянула.

— Що?

— Потім.

І тільки тоді Рейн зрозумів, що повторив Гаренове слово.

Потім.

На секунду перехопило горло.

Велл відійшов.

Лія підійшла наступною.

Вона нічого не сказала.

Поклала на труну маленький зошит.

Рейн упізнав.

Перша навчальна книжка Лії з академії.

На внутрішній стороні обкладинки Гарен колись написав:

«Якщо брат каже кинути навчання — бий книгою».

Лія стояла.

Довго.

Потім тихо:

— Я не кину.

І відійшла.

Рейн залишився останнім.

Усі чекали.

Він ненавидів це.

Підійшов.

Подивився на дерев’яну кришку.

Нічого не придумав.

Ніякої великої промови.

Ніяких правильних слів.

Тому сказав правду.

— Я не готовий.

Тиша.

— Ти мав ще багато чого мені сказати.

Рейн ковтнув.

— Багато чого не договорив.

Пауза.

— Як завжди.

Десь позаду Дорн тихо видихнув.

Рейн поклав долоню на кришку.

Ліву.

Праву досі не міг нормально зігнути.

— Я знайду Едрана.

— Знайду Селену.

— І якщо він справді знав, що вона жива...

Рейн усміхнувся крізь біль.

— Вдарю його.

Пауза.

— Спочатку.

Він відійшов.

Коли землю почали сипати на труну, Рейн не дивився.

Не міг.

Замість цього дивився на Кайр.

Дим.

Зруйновані дахи.

Шахтні вежі.

Далекі чорні сліди падіння.

Місто було живе.

Гарен помер за людей у ньому.

Не за систему.

Не за R.

Не за проєкт.

За людей.

Рейн запам’ятав.

---

Кіара дала йому рівно двадцять три хвилини після поховання.

Потім сказала:

— Нам треба вниз.

Рейн подивився.

— Зараз?

— Так.

— Він помер учора.

— Знаю.

— Сьогодні поховали.

— Знаю.