Розділ 23

Кров Астреї

    Гарена Торна ховали на світанку, і Рейн із першої ж хвилини знав, що старий зненавидів би власний похорон. Тут було занадто багато людей, надто багато мовчання, надто багато серйозних облич і, якщо згадати самого Гарена, абсолютно недостатньо алкоголю. Він не раз казав, що після смерті йому буде байдуже, де лежати, а одного разу, добре випивши після роботи, навіть запропонував просто кинути його в одну зі старих шахт.

— Можете в Сьому. Тільки не дуже глибоко. Там сиро, а я й після смерті не хочу мерзнути.

Тоді Рейн сміявся так сильно, що Гарен образився й заявив, що хлопець не поважає серйозні розмови про майбутнє. Зараз цей спогад уже не здавався смішним. Він болів майже фізично, бо Рейн надто добре пам’ятав голос старого, інтонацію, навіть те, як той розмахував флягою, пояснюючи переваги різних шахтних горизонтів для майбутнього поховання.

Могилу викопали за старим гарнізоном на пагорбі над Кайром. Місце вибрала Лія, і коли Рейн зрозумів чому, навіть не спробував сперечатися. Саме тут Гарен колись учив його правильно тримати меч, тут Рейн уперше зміг утримувати Ефір довше кількох секунд, а ще тут старий п’ять разів поспіль збив його з ніг і після кожного падіння повторював одне й те саме.

— Ще раз. І цього разу не намагайся виглядати красиво. У справжньому бою ніхто не дасть тобі додаткових очок за гарний політ у траву.

Тоді Рейн злився й ішов знову. Сьогодні він стояв майже на тому самому місці й дивився на просту дерев’яну труну.

Від самого ранку він майже ні з ким не сперечався, і це лякало людей більше, ніж його звична поведінка. Мара стояла трохи осторонь, біля неї — Дорн. Величезний чоловік тримав у руці Гаренову флягу, але не пив, лише стискав її так обережно, ніби це була крихка реліквія, а не потерта металева посудина, яку старий десятки разів губив у майстерні. Позаду них стояв Карр Товек. Кхар не розумів більшості місцевих поховальних звичаїв, однак зрозумів достатньо, щоб не питати й не жартувати.

Дарен Велл прийшов без маршальського плаща, без королівських відзнак і без людей, які зазвичай супроводжували його. На ньому була звичайна чорна форма, і сьогодні він виглядав не командувачем, а просто старим солдатом, який прийшов попрощатися з людиною, з якою занадто довго сперечався, щоб легко назвати другом. Саймон Крейн теж був тут. Рейн не знав, чи прийшов Архонт через Селену, через Гарена, через провину за Вартових чи тому, що навіть люди, які все життя носили більше таємниць, ніж мали друзів, інколи потребували попрощатися.

Кіара стояла біля Лії. Не обіймала її й не намагалася говорити щось заспокійливе, бо, на щастя, уже достатньо знала їх, щоб розуміти: зараз це лише дратувало б. Вона просто була поруч. Арен тримався біля Рейна на відстані приблизно пів кроку, ніби знав: стане ближче — Рейн відштовхне, відійде далі — може знадобитися саме в ту мить, коли Рейн вирішить, що тримається краще, ніж насправді.

Тіло Гарена поклали в просту дерев’яну труну. Королівський Орден хотів накрити її прапором, але Рейн відмовив ще до того, як полотнище розгорнули.

— Він не помер за Орден. Не робіть із нього після смерті того, ким він сам себе не вважав.

Велл кілька секунд дивився на нього, потім просто повернувся до орденців.

— Заберіть прапор. Залиште меч.

На кришці поклали не той меч, який Рейн забрав собі після смерті наставника, а старий тренувальний клинок Гарена — тупий у кількох місцях, зі зламаною гардою й руків’ям, перемотаним новою шкірою поверх старої. Саме цим мечем Гарен колись розбив Рейну губу, бо той, за його словами, «занадто красиво ухилявся замість того, щоб нормально захищатися». Дурна деталь. Серед усього, що сталося за останні дні, саме вона чомусь боліла особливо сильно.

Священник із Нижнього міста сказав кілька слів про шлях людини, землю, пам’ять і тих, хто залишається після неї. Рейн майже не чув. Він дивився на потерте руків’я меча й думав про те, скільки разів Гарен тримав його в руках. Потім священник запитав, чи хтось хоче сказати щось від себе. Ніхто не рухався, доки Мара не видихнула й не підійшла до труни.

— Старий був нестерпний. Якщо хтось зараз очікує, що я скажу щось гарне лише тому, що він помер, то ви явно погано знали Гарена. Він вважав моє пиво поганим, хоча пив його роками, критикував кожного бійця в Ямі й одного разу мало не влаштував бійку через те, що я, цитую, «перетворюю нормальне місце для мордобою на цирк».

Дорн тихо озвався:

— Пиво й справді погане.

Мара повільно повернула голову.

— Не зараз, Дорне.

— Просто хотів підтримати пам’ять покійного.

— Ще слово — і підеш за ним раніше, ніж планував.

Дорн замовк. Мара знову подивилася на труну, і її голос став тихішим.

— Але коли в Ямі хтось після сигналу продовжував бити слабшого, Гарен завжди першим заходив у клітку. Йому було байдуже, хто перемагав, скільки заплатили за бій і наскільки великим був той, хто порушив правило. Він просто ставав між ними й казав: «Спробуй тепер зі мною». І дивно, але майже завжди цього вистачало.

Вона поклала на кришку маленьку срібну монету.

— Ти мені винен двадцять сім срібних. Я рахувала. І якщо ти справді десь там продовжуєш існувати, навіть не думай казати, що я все вигадала. Тепер уже точно не віддаси, старий шахраю.

Останні слова прозвучали слабше. Мара одразу відійшла, ніби не хотіла дати нікому достатньо часу роздивитися її обличчя.

Дорн зайняв її місце. Довго мовчав, стискаючи Гаренову флягу.

— Коли ми познайомилися, він сказав, що я занадто великий, щоб правильно рухатися. Я тоді вирішив, що старий просто заздрить, бо йому доводилося дивитися на мене знизу. Потім він попросив ударити його. Я погодився.

Рейн майже усміхнувся.

— Він пропустив перший удар спеціально, — продовжив Дорн. — Принаймні так він потім казав. А після другого опинився в мене за спиною й ударив під коліно. Я впав. Він стояв наді мною й пів години пояснював, чому сила нічого не варта, якщо людина не знає, куди її прикласти. Я тоді назвав його старим брехуном.