Розділ 18

Перше вторгнення

    Кайр побачив їх значно раніше, ніж почув. Не кораблі й не ворожі загони, до яких місто за останні дні почало звикати надто швидко, а довгу нерівну колону возів, що повільно тягнулася з півночі дорогою між пагорбами. Їх були десятки. Деякі ще мали коней, виснажених настільки, що ті ледве переставляли ноги, інші люди тягнули самі, запрягшись у мотузки замість тварин. На перших лежали поранені, на наступних сиділи діти, старі, жінки з вузлами на колінах, шахтарі, селяни й мешканці навколишніх поселень, назви яких Рейн раніше чув лише від торговців або на старих картах: Морр, Елвін, Тарська Долина, кілька малих сіл уздовж північного тракту. Тепер ці назви мали обличчя, брудний одяг, закривавлені пов’язки й погляди людей, які залишили позаду домівки й ще не знали, чи побачать їх знову.

Рейн стояв на міській стіні, спираючись лівою рукою на кам’яний парапет. Праву йому перев’язали майже до ліктя. Під тканиною пекли опіки після саарської гармати, пальці рухалися, але кожен необережний рух нагадував, що Кіара наказала не використовувати руку щонайменше добу. Рейн протримався приблизно чотири години й поки вважав це особистим досягненням.

Дарен Велл стояв поруч і дивився на колону так довго, що Рейн не відразу поставив питання.

— Скільки їх уже?

Маршал не відводив погляду від дороги.

— За останньою доповіддю — трохи більше трьох тисяч. І це лише ті, хто вже дістався міста або зараз підходить до стін.

— Звідки?

— П’ять поселень. Частина людей із дрібних хуторів дорогою приєдналася самостійно.

Рейн повільно повернувся до нього.

— Це організована евакуація?

Велл не відповів одразу.

Цього вистачило.

— Саар.

— Так.

Рейн знову подивився на людей унизу. Один чоловік ніс на спині стару жінку. Поряд ішла дівчинка років семи й тягнула за мотузку дерев’яну іграшку, в якої не вистачало одного колеса.

— Що вони зробили?

Велл сперся обома руками на парапет.

— У Тарській Долині сіли два малих кораблі. Приблизно сорок Саар, можливо трохи більше. Місцева варта спробувала їх зупинити.

— І?

— Майже всі загинули.

Рейн стиснув щелепи.

— А цивільні?

— Їх не винищували.

Фраза прозвучала так, ніби мала бути хорошою новиною.

Не була.

Рейн уже знав достатньо.

— Забирали.

Велл кивнув.

— Так. Не всіх. Вони відбирали молодших, здоровіших, частину чоловіків, жінок… і дітей.

Рейн різко повернувся.

— Дітей?

— Так.

У грудях стало холодно. Він згадав Тар’Сека, саарські переговори, слова про «стратегічну біологічну цінність» і «живі зразки». Раніше це звучало огидно, але все одно абстрактно, мов формулювання з чужого військового звіту. Тепер унизу йшла колона людей, які бачили, що означають ці слова насправді.

— Скільки вони забрали?

— Точного числа немає.

— Тоді приблизне.

Велл важко видихнув.

— Понад двісті лише з двох найбільших поселень. Щодо інших дані ще збирають.

Рейн стиснув ліву руку на камені.

— Куди повезли?

— На північ.

— До крейсера.

— Ймовірно.

Рейн дивився, як Північні ворота пропускають нових людей. Солдати намагалися розподіляти потік, медики шукали тяжкопоранених, хтось роздавав воду. Майже кожен, проходячи під муром, хоч раз піднімав голову до неба.

Тепер люди робили це постійно.

Рейн теж.

Небо було чистим. Жодних кораблів, червоних променів чи чужих машин. Лише синява й кілька хмар.

І все одно після останніх днів здавалося, ніби за цією синявою хтось стоїть.

Спостерігає.

— Це вже не напад на Кайр.

Велл повільно кивнув.

— Ні.

— Вони почали захоплювати територію.

— Так.

Рейн кілька секунд мовчав, перш ніж вимовив слово, яке ще тиждень тому належало б до розмов про старі війни між королівствами.

— Вторгнення.

Маршал подивився на нього.

— Саме так.

І цього разу слово мало зовсім іншу вагу. Раніше Саар прийшли за комплексом під Кайром, за R-ключами, Воротами й технологіями Першої епохи. Тепер вони прийшли за людьми.

У старій ратуші було тісно настільки, що декому довелося стояти біля стін. Карти займали три столи, стільців не вистачало, у відчинене вікно постійно долинав шум площі, де розміщували нових біженців, але ніхто не скаржився. У кімнаті зібралися Дарен Велл, Саймон Крейн, Гарен, Кіара, Арен, Каель Дорн, лорд Веннар, капітан Ерд Сол, який досі ходив із палицею й уперто робив вигляд, що пошкоджена нога його не турбує, Мара Кесс і Рейн.

Щойно Мара зайшла, Велл подивився на неї.

— Я тебе не кликав.

— Я теж рада вас бачити, маршале.

— Це військова нарада.

Мара зняла рукавички й спокійно поклала їх на край столу.

— У мене є майже двісті людей, які вміють стріляти, битися, виконувати прості накази й не кидають зброю, коли хтось поруч починає кричати. Можеш називати їх цивільними скільки завгодно, але зараз це більше, ніж може запропонувати половина районів міста.

Велл на мить замовк.

— Люди з Ями?

— Частково. Колишні бійці, охорона, кілька мисливців, портові вантажники, дві групи контрабандистів, яких я переконала, що зараз не найкращий час сперечатися про законність їхньої роботи.

Дорн усміхнувся.

— Вона не перебільшує. Я знаю половину.

Мара розвела руками.

— Якщо не потрібно, викидай мене з кімнати. Але тоді не проси моїх людей прикривати ваші спини.

Велл кілька секунд думав.

— Залишайся.

Мара задоволено кивнула.

— Я знала, що ми рано чи пізно подружимося.

Маршал заплющив очі на секунду.

Рейн сів біля Гарена. Старий навіть не привітався — одразу подивився на перев’язану праву руку.

— Кровить?

— Ні.

— Брешеш?