Розділ 14

За стіною світу

Рейн розбудив Гарена ударом у плече. Старий розплющив очі миттєво — не так, як прокидається людина серед ночі, а як солдат, якого підняли тривогою. Рука відразу пішла під ковдру, туди, де лежав ніж.

— Це я. Не ріж мене хоча б до сніданку.

Гарен зупинив рух, кілька секунд дивився на Рейна, потім перевів погляд на темне вікно.

— Котра година?

— Не знаю.

— Тоді почнемо з простішого питання. Чому ти не спиш?

Замість відповіді Рейн простягнув медальйон. Слабке синє світло освітило кухню, стіл і стомлене обличчя Гарена. На поверхні символу світився один рядок.

R-16: СТАТУС — АКТИВНИЙ.

Гарен прочитав повідомлення, і залишки сну зникли з його очей остаточно.

— Звідки йде сигнал?

— З півночі. За горами.

Гарен сів рівніше.

— У районі падіння крейсера?

— Саме там.

Він кілька секунд мовчав, не відводячи погляду від напису.

— Це ще не означає, що там людина. Може бути бортова система, інший ключ, уламок комплексу або якась стара машина, яку Саар перевозили на кораблі.

— Може.

— І ти все одно вже вирішив, що мусиш туди піти.

— Не зовсім вирішив.

Гарен подивився на нього.

— Рейне, ти розбудив мене серед ночі, показуєш новий сигнал R і сидиш повністю одягнений. Не ображай мене настільки поганою брехнею.

Рейн сів навпроти.

— Батьків ключ мав позначення R-17. Тепер цей ключ у мене. А система раптом знаходить R-16 саме там, де впав крейсер Саар. Ти справді вважаєш, що це можна проігнорувати?

— Ні. Я вважаю це дуже важливим. Але ще важливішим вважаю той факт, що біля крейсера може бути кілька тисяч озброєних Саар, які вже знають, хто такий «Сімнадцятий».

— Не обов’язково кілька тисяч саме біля сигналу.

— О, тоді я спокійний. Можливо, тебе вбиватимуть лише кілька сотень.

— Гарене.

— Рейне.

Вони кілька секунд мовчки дивилися один на одного.

Із сусідньої кімнати пролунав сонний голос:

— Якщо ви вже плануєте чергову самогубну подорож, можете хоча б говорити тихіше?

Рейн завмер. Гарен повільно повернув голову. У дверях стояла Лія, загорнута в ковдру. Волосся розпатлане, очі сонні, вираз обличчя — дуже незадоволений.

— Іди спати, — сказав Рейн.

— Ні.

— Ліє, зараз ніч.

— Ти сказав «іди спати» саме тим голосом, після якого я вже точно нікуди не піду. Що сталося?

Рейн машинально прикрив напис долонею. Лія подивилася на його руку, потім на обличчя.

— Серйозно? Ти досі думаєш, що це працює?

— Що саме?

— Праве око.

— Тут темно.

— Воно все одно сіпнулося.

Гарен тихо засміявся.

Рейн глянув на нього.

— Ти неймовірно допомагаєш.

— Я взагалі нічого не сказав.

Лія підійшла, відвела його руку від медальйона й прочитала повідомлення.

— R-16. Що це означає?

— Поки не знаємо.

— А R-17 — це ти?

Рейн повільно підняв голову.

— Звідки ти це знаєш?

— Ви вчора говорили значно голосніше, ніж вам здавалося.

Гарен кашлянув.

Лія подивилася на нього.

— Особливо ви.

— Я старий. У старих людей голос гірше регулюється.

— Це не виправдання.

Вона повернулася до брата.

— Ти збираєшся їхати до цього сигналу?

— Ні.

Лія навіть не стала коментувати. Просто схрестила руки.

Рейн витримав кілька секунд.

— Можливо.

— Рейн.

— Я ще нічого остаточно не вирішив.

Гарен підняв брову.

— Ти буквально розбудив мене, бо вирішив.

Рейн глянув на нього.

— Дякую.

— Завжди радий допомогти родині.

Лія сіла за стіл.

— Добре. Тоді я теж іду.

— Ні.

— Чому?

— Тому що там лежить крейсер Саар. Той самий, із якого вчора вийшла армія, яка намагалася захопити наше місто.

— Але ти туди йдеш.

— Це інше.

Лія повільно вдихнула.

— Знову?

Рейн потер перенісся.

— Ліє, там можуть бути сотні Саар. Можливо, тисячі. Це не шахта й не дорога до сусіднього села.

— А вчора сотні Саар були тут.

— Саме. І мені зовсім не хочеться вдруге перевіряти, чи тобі так само пощастить.

— Я вижила.

— Це не аргумент повторювати ризик.

— Зате це аргумент, що я вже не дитина, яку можна закрити в кімнаті, коли стає небезпечно.

Рейн подивився на неї. Цей тон він знав. Якщо зараз відповісти неправильно, розмова триватиме до ранку.

Гарен підвівся.

— Я зроблю чай.

Рейн обурено повернувся.

— Зрадник.

— Це вже ваша сімейна війна. Я своє відвоював.

— Ти її почав.

— А закінчувати все одно тобі.

Як з’ясувалося на світанку, Кіара була ще гіршою за Лію.

Вона довго мовчки дивилася на Рейна крізь невеликий сканер. Саме мовчання нервувало значно сильніше, ніж якби вона одразу почала кричати. Рейн сидів у напівзруйнованому кабінеті Ордену. За вибитим вікном лише починало світати. Велл стояв біля карти, Гарен — біля дверей. Лію після сорока хвилин суперечки, трьох погроз, однієї спроби піти слідом і прямого наказу маршала все-таки залишили вдома. Перед тим вона пообіцяла одного дня спалити наказ разом із самим Веллом.

Кіара нарешті вимкнула сканер.

— Ні. Ти нікуди не їдеш.

Рейн підняв брову.

— Це зараз медичний висновок чи особиста думка?

— Медичний. Особиста думка значно грубіша.

— Я почуваюся нормально.

— Ти спав сорок три хвилини.

Рейн повільно глянув на Гарена. Той одразу зацікавився стіною.

— Ти їй сказав?

— Вона запитала.

— І ти відразу мене здав?

— Я намагаюся зробити неймовірну річ: щоб ти дожив хоча б до вечора.

Кіара продовжила:

— Після ініціалізації активність твоєї нервової системи все ще значно перевищує норму.