Розділ 12

Місто в небі

      Кайр був за десять кілометрів. У звичайний день — трохи більше години швидкої ходи, якщо не зупинятися й не зважати на втому. Сьогодні відстань вимірювалася інакше: між ними та містом висіли бойові кораблі Саар, а над шахтами сяяло штучне друге сонце, яке повільно розкривало таємниці комплексу під Кайром. Рейн ішов першим між деревами, раз у раз поглядаючи крізь гілля на небо.

— Нам потрібен нормальний план, — сказала Кіара. — І перш ніж ти відповіси, «дійти до міста» — це напрямок руху, а не план.

— Я якраз хотів запропонувати дійти до міста живими. Це вже трохи конкретніше.

Кіара пробурмотіла щось своєю мовою. Браслет після короткої паузи слухняно переклав:

— Ідіот.

Рейн озирнувся.

— Він уже перекладає образи? Дивовижна технологія. Нарешті щось справді корисне з іншого світу.

— Перекладач адаптується до контексту й частоти вживання слів. Поруч із вами він навчається надзвичайно швидко.

Гарен ішов трохи позаду й почув останню фразу.

— Ще кілька годин зі мною — і ця штука знатиме більше лайки, ніж нормальних слів.

— Ти вкладаєшся в культурний обмін, — сказав Рейн.

— Хтось же повинен представляти нашу цивілізацію гідно.

    Дарен Велл не підтримав жарту. Маршал рухався важче, ніж хотів показувати. Удар, яким він збив атаку саарського корабля, коштував йому значно більше Ефіру, ніж він визнавав. Рейн помічав дрібниці: трохи глибше дихання, пальці лівої руки, що час від часу стискалися, коротший крок. Та навіть виснажений Велл усе одно тримав темп краще за частину молодших бійців. Капітан Сол підійшов до Кіари ближче, поглядаючи в небо.

— Якщо їхні судна знову почнуть прочісувати цей район, наскільки реально пройти решту шляху непоміченими?

— Якщо залишимося тут достатньо довго — ніяк. Вони нас знайдуть.

Сол кілька секунд мовчав.

— Ви дивовижно погано вмієте заспокоювати людей.

— Я не намагаюся вас заспокоїти. Намагаюся зробити так, щоб ви вижили.

Рейн усміхнувся. Кіара надто швидко засвоювала місцеву манеру розмовляти.

— Що пропонуєш? — запитав Велл.

    Кіара підняла передпліччя. Над браслетом розгорнулася маленька проєкція рельєфу: ліс, пагорби, поле попереду й кілька світлих точок, що рухалися широкими дугами.

— Десантні судна Саар не літають хаотично. Вони розділили територію й проходять секторами. Ось цей патруль зараз віддаляється від нашого маршруту, а наступний перекриє поле приблизно через шість хвилин.

— Звідки ти бачиш їх так далеко? — запитав Рейн.

— За сигнатурами двигунів.

— За чим?

Кіара подивилася на нього.

— За слідами. Невидимими для тебе слідами.

— От і кажи «сліди». У нас попереду ще цілий день, а я не хочу щоразу вивчати нове слово.

— Ні. Якщо збираєшся лізти в технології Саар, звикай до правильних термінів.

— Уже шкодую, що запитав.

Вона збільшила проєкцію.

— Вони шукають три речі: активні технології, великі скупчення людей і сильні польові аномалії.

Велл одразу зрозумів.

— Ефір.

— Те, що ви називаєте Ефіром. Після останнього сканування вони вже знають, що ваше населення взаємодіє з полем. Якщо хтось використає велику кількість енергії на відкритій місцевості, це може привернути увагу.

Рейн глянув на маршала.

— Твій фокус із мечем проти корабля був не дуже непомітним.

Велл холодно відповів:

— Зате після нього ми залишилися живими.

— Аргумент приймається.

    Кіара показала вперед. За останніми деревами починалося широке відкрите поле, майже два кілометри до наступної смуги лісу. З повітря людей там було б видно краще, ніж чорні камені на снігу.

— Маємо приблизно шість хвилин до наступного проходу патруля. Якщо не затримуватимемося, перетнемо більшу частину поля до того, як він повернеться.

Сол окинув поглядом їхню групу.

— Шість хвилин на два кілометри? Ми не всі в легкому спорядженні.

Кіара подивилася на обладунки орденців, потім на Гарена, Велла й нарешті на Рейна.

— Тоді доведеться бігти швидше, ніж ви виглядаєте.

Гарен обурено повернувся.

— Це вона зараз про мене?

— Про всіх.

— Мені шістдесят три.

Кіара на мить зацікавилася.

— Біологічно?

Рейн різко глянув на неї.

— А які ще варіанти?

Вона повернулася до карти.

— Це довга розмова.

— У тебе всі розмови довгі, але відповіді чомусь завжди «потім».

— Якщо залишимося живими, у тебе буде скільки завгодно часу на запитання.

— Дивовижно оптимістично.

— Це не оптимізм. Просто логіка.

Велл підняв руку, припиняючи балачки.

— Переходимо всі разом, але з дистанцією в кілька метрів. Ефір не використовувати, доки немає прямої загрози. Якщо хтось відстане — не геройствує й не кричить на весь горизонт.

Рейн кивнув.

— А якщо з’явиться пряма загроза?

Велл глянув на нього.

— Тоді роби все, що вважаєш необхідним.

— Нарешті наказ, який мені подобається.

— Ти все одно завжди так робиш.

    Першу половину поля вони подолали швидко. Другу — майже. Саме слово «майже» останніми днями набуло для Рейна особливо неприємного значення. До дерев залишалося близько п’ятисот метрів, коли Кіара різко зупинилася й упала в траву.

— Усім вниз! Судно з північного заходу!

Рейн притиснувся до землі.

— Нас уже побачили?

— Не знаю. Не рухайся й не піднімай голову.

    Спочатку він нічого не чув. Потім над полем з’явився слабкий низький гул. Із-за пагорба повільно піднявся темний клин — не той корабель, що атакував їх дорогою із Сівої долини, а менший, приблизно двадцять метрів завдовжки. Він ішов низько й повільно, немов справді полював. Гарен лежав у траві за кілька метрів.

— Воно нас бачить?

Кіара не відповіла одразу. Її очі швидко бігали по показниках браслета.