Розділ 11

Друге сонце

    Кілька секунд ніхто не відповідав. Слова Кіари, імені якої вони ще не знали, просто висіли між ними, настільки безглузді й водночас серйозні, що Рейн не відразу зрозумів, як на них реагувати. Ваш світ знищили одинадцять тисяч років тому. Він подивився на дерева, на гори за ними, на чорний пил під ногами, на власну руку, що стискала руків’я меча. Холодний вітер торкався обличчя. У повітрі пахло горілим металом. Праве плече нило після бою з Дорном, а від розбитого судна неподалік усе ще тягнувся дим. Усе це було надто справжнім для світу, якого не мало існувати.

— Повтори, будь ласка, — нарешті сказав Рейн. — Повністю. Не просто «Астрею знищили». Що саме записано у ваших архівах?

Кіара не відразу зрозуміла. Пристрій на її передпліччі коротко блимнув, обробляючи фразу. Переклад ставав чистішим із кожною хвилиною.

— У наших навігаційних архівах планета з назвою «Астрея» має статус знищеного світу. Система вважається втраченою приблизно одинадцять тисяч ваших років тому.

— «Знищений світ» може означати багато різного. Війну? Катастрофу? Знищення населення? Самої планети?

Кіара злегка похитала головою.

— Я не знаю. Я пілот і польовий спеціаліст, а не історик. У навігаційних даних немає пояснення, лише статус: система втрачена, планета непридатна для заселення, активне населення відсутнє. Для корабля цього достатньо, щоб не планувати сюди маршрут.

Рейн усміхнувся без особливої радості.

— Оце вже трохи краще. Бо «ваш світ знищений» звучить неприємно, коли ти на ньому стоїш.

Гарен тихо озвався поруч:

— Рейн, вона не сказала, що ми зараз привиди.

— Я почув. Просто, знаєш, важко спокійно реагувати, коли людина падає з неба й повідомляє, що твоя планета одинадцять тисяч років як мертва.

Кіара уважно вислухала переклад і підняла ліву руку, долонею вперед, показуючи, що не тримає зброю.

— Я не сказала, що ви не існуєте. Я сказала, що за всіма даними, які були в нашій системі до аварії, тут не повинно бути населеної цивілізації. Це різні речі.

— Значно краще. Тепер ми просто не повинні існувати.

     Дарен Велл зробив обережний крок уперед. Кіара відразу підняла зброю, і маршал зупинився ще до того, як хтось із орденців устиг відреагувати.

— Ми не збираємося на вас нападати. Якщо хотіли б, ця розмова вже виглядала б інакше.

     Пристрій переклав його слова. Кіара повільно оглянула десять озброєних людей: мечі, рушниці, чорні обладунки Ордену, людей, що півколом перекривали їй шлях до лісу. Потім знову подивилася на маршала.

— Ви говорите це, стоячи переді мною з озброєним загоном. Не найпереконливіший спосіб демонструвати мирні наміри.

Рейн ледь стримав усмішку. Велл навіть не змінився в обличчі.

— Наш світ щойно пережив падіння корабля, на якому ви прилетіли. Пробачте, якщо ми не знали, який склад делегації вважається ввічливим для першої зустрічі.

— Це не мій корабель.

— Ви були на ньому.

— Це робить мене пасажиром, а не власником.

Велл трохи нахилив голову.

— Тоді чий він?

     Кіара замовкла. Цього разу навіть перекладач не був причиною. Рейн побачив, як її погляд на мить пішов убік. Вона просто не хотіла відповідати. Гарен теж це помітив і трохи змістився так, щоб одночасно бачити Кіару та лінію дерев. Капітан Сол стояв праворуч, а п’ятеро орденців тримали дистанцію. Напруга була такою, що один неправильний рух міг перетворити перший контакт двох світів на перестрілку. Кіара першою трохи опустила зброю. Не прибрала її, але спрямувала вниз.

— Я не становлю для вас загрози, якщо ви не спробуєте мене затримати чи роззброїти.

— Поки що цього достатньо, — відповів Велл.

Кіара уважно подивилася на нього.

— Правильна відповідь.

Рейн несподівано подумав, що вони з маршалом могли б прекрасно не ладнати. Велл трохи пом’якшив голос.

— Нам усе-таки доведеться якось звертатися одне до одного. Як вас звати?

Кіара вагалася кілька секунд, перш ніж відповісти:

— Кіара Сейл.

— Дарен Велл. Маршал Королівського Ордену. Це Гарен Торн, а це Рейн Варр.

     Почувши ім’я, Кіара перевела погляд на Рейна, але затримала його трохи довше, ніж вимагала звичайна цікавість. Рейн швидко зрозумів, що справа не в ньому. Частково розстебнутий комір відкривав край батькового медальйона. Кіара дивилася саме туди. Він машинально прикрив знак долонею.

— Щось не так?

Вона різко підняла очі.

— Нічого.

— Ти дивилася на медальйон.

— Я дивилася на тебе.

— Ні. Спочатку на медальйон, потім уже на мене.

     Рейн витягнув його назовні. У ранковому світлі блиснув знайомий символ: коло, три лінії й вертикальний штрих. Кіара майже не змінилася в обличчі. Майже. Але Рейн уже надто довго вчився читати людей у бою, щоб не помітити дрібниць: коротку затримку дихання, трохи ширші очі, сильніше стиснуті пальці на руків’ї зброї.

— Ти впізнала цей знак.

— Ні. Просто не очікувала побачити на вас щось подібне.

— Оце вже цікавіше. Бо перше «ні» прозвучало так, ніби ти брешеш.

Кіара нахмурилася. Перекладач витратив секунду на останнє слово.

— Ви завжди так розмовляєте з людьми, яких зустрічаєте вперше?

— Тільки з тими, хто прилітає з неба, повідомляє, що моєї планети не існує, а потім робить вигляд, що ніколи не бачила символу, на який щойно дивилася.

На мить у її погляді з’явилося щось схоже на роздратоване визнання.

— Справедливо.

Гарен глянув на Рейна вже без осуду. Він теж помітив реакцію. Велл — тим більше.

— Пані Сейл, — спокійно сказав маршал. — Я не прошу пояснювати те, чого ви не можете або не хочете розкривати. Але цей знак пов’язаний із речами, які для нас надзвичайно важливі. Ви його бачили раніше?

Кіара деякий час мовчала.

— Я не знаю, що означає саме цей символ.