Розділ 9

 Люди короля

Рейн біг так швидко, що біль у плечі перестав мати значення.

Вулиці Нижнього міста вже перетворювалися на хаос.

Люди виходили з будинків.

Хтось дивився в небо.

Хтось кричав.

Хтось намагався переконати сусідів, що нічого не відбувається.

Найгірше поводилися ті, хто ще не розумів, чого саме треба боятися.

— Що сталося?!

— Кажуть, небесний вогонь!

— Це війна!

— Схід атакує!

— Та який Схід?! Воно в небі!

По бруківці прогуркотіла карета міської варти.

— ЗВІЛЬНИТИ ДОРОГУ!

Рейн перескочив через перекинутий ящик.

Попереду вже виднівся його будинок.

Двері були відчинені.

— Ліє!

Він увірвався всередину.

Порожньо.

— Ліє!

Кухня.

Нікого.

Кімната.

Порожня.

Ліжко розібране.

На столі лежав зошит батька.

Рейн відчув, як усередині все провалилося.

— ЛІЄ!

— Я тут!

Голос із двору.

Він мало не зніс двері вдруге.

Лія стояла за будинком і затягувала ремені на старому дорожньому мішку.

Поруч лежали дві ковдри.

Фляги.

Їжа.

Невелика аптечка.

Рейн зупинився.

— Що ти робиш?

Лія подивилася так, ніби питання було дурним.

— Евакуюся.

— Ти...

Він кілька секунд просто дихав.

— Я думав, тебе забрали.

— Хто?

— Не знаю!

— Тоді чому...

— Бо тебе не було!

Лія завмерла.

Рейн зрозумів, що кричить.

Знизив голос.

— Просто... не зникай так.

Вона трохи пом’якшилася.

— Я була у дворі.

— Залиш записку.

— Коли йду за п’ять метрів?

— Так.

— Рейн.

— Так.

— Ти ненормальний.

— Це вже офіційно.

Він побачив третій мішок.

— Звідки ти знаєш?

— Що?

— Що треба збиратися.

Лія показала на небо.

— Я не сліпа.

Точка була яскравішою навіть крізь дим.

Білий вогонь.

Із землі вже було видно, що об’єкт залишає за собою довгий хвіст.

Надто великий.

Надто яскравий.

Рейн дістав із кишені чорну пластину.

— Стало гірше.

Лія перестала затягувати ремінь.

— Наскільки?

— Зона падіння змістилася.

— До нас?

Рейн не відповів.

Вона зрозуміла.

— Наскільки близько?

— Кайр усередині прогнозу.

Лія зблідла.

Але не закричала.

Просто кивнула.

— Тоді беремо більше води.

Рейн дивився на неї.

— Що?

— Нічого.

— Ти очікував істерику?

— Трохи.

— У мене брат є. Тренування щодня.

Рейн засміявся.

Коротко.

Саме це зараз було потрібно.

Він схопив один із мішків.

— Де Гарен?

— За тобою не прийшов?

Рейн озирнувся.

— Чорт.

---

Гарен з’явився хвилин через п’ять.

Пішки.

Рейн здивувався.

— Де ти був?

— Зупинили.

— Хто?

— Орден.

— І?

Гарен зайшов у двір.

Обличчя було похмурим.

— Велл вводить надзвичайний стан.

— Евакуацію?

— Ні.

Рейн завмер.

— Що?

— Міські ворота закривають.

Лія перестала пакувати.

— Навіщо?

Гарен подивився на неї.

— Щоб не допустити паніки.

Рейн засміявся.

Не від радості.

— Корабель довжиною п’ять кілометрів падає на місто, а вони закривають ворота, щоб люди не панікували?

— Офіційно траєкторія ще не підтверджена.

— У нас є карта.

— У них теж можуть бути інші дані.

— Велл знає.

— Знає.

— Тоді чому?

Гарен мовчав.

Рейн відчув, як злість починає підніматися.

— Чому він не виводить людей?

— Бо якщо всі сто тисяч мешканців Кайра одночасно кинуться на три дороги...

Лія тихо сказала:

— Буде тиснява.

Гарен кивнув.

— І якщо корабель змінить траєкторію знову, вони можуть побігти саме в зону падіння.

Рейн це розумів.

І саме тому злився ще більше.

Бо пояснення мало сенс.

— Тоді організована евакуація.

— Потрібен час.

— У нас дев’ятнадцять годин.

— Уже менше.

— Чудово.

Рейн показав на мішки.

— Ми йдемо.

Гарен похитав головою.

— Ворота закриті.

— Є старі стежки.

— На них уже патрулі.

— Звідки знаєш?

— Бачив.

Рейн подивився на чорну пластину.

Потім на Гарена.

— Печерний вихід.

Старий одразу зрозумів.

— Ні.

— Чому?

— Бо якщо почнемо водити людей через комплекс...

— Я сказав нас.

— І що потім?

— Виведемо Лію.

— А ти?

— Повернуся.

Лія одразу:

— Ні.

Рейн повернувся.

— Ми це вже обговорювали.

— Ти повертаєшся — я теж.

— Ні.

— Так.

— Ліє.

— Навіть не починай.

Гарен потер обличчя.

— Ви можете посваритися після того, як вирішимо, куди йти.

Рейн показав на пластину.

— Західні пагорби.

Гарен похитав головою.

— Ні.

— Чому?

— Поглянь.

Він забрав пластину.

Активував карту.

Маленька Астрея виникла над чорним прямокутником.

Траєкторія падіння була нестабільною.

Червона зона вже не була круглою.

Вона витягнулася довгою смугою через гори.

— Об’єкт крутиться, — сказав Гарен.

— Звідки ти знаєш?

— Поглянь на прогноз.

Рейн бачив.

Кілька можливих траєкторій.

— Якщо розвалиться...

Гарен кивнув.

— Уламки можуть накрити сотні кілометрів.

Лія дивилася на карту.

— Тоді де безпечно?

Ніхто не відповів.

Рейн запитав у системи:

— Найбезпечніша зона поблизу.

Пластина обробляла запит довше, ніж зазвичай.

Потім видала:

НЕДОСТАТНЬО ДАНИХ.

— Корисно, — пробурмотів він.

Наступний рядок:

РЕКОМЕНДАЦІЯ: ПІДЗЕМНЕ УКРИТТЯ ГЛИБИНОЮ ВІД 35 МЕТРІВ.

Усі троє одночасно подивилися в бік шахт.

— Ні, — сказав Гарен.

— Чому?

— Бо туди підуть усі.