Розділ 9

Люди короля

      Рейн біг так швидко, що біль у плечі майже перестав мати значення. Він усе ще відчував кожен різкий рух, кожен поштовх у перебитих ребрах, але тіло відсунуло це кудись на другий план. Зараз існувала тільки одна думка: дістатися додому раніше, ніж станеться щось, чого він уже не зможе виправити.

Нижнє місто тим часом перетворювалося на хаос. Люди висипали з будинків просто в домашньому одязі, збиралися посеред вулиць, дивилися в небо, сперечалися, кричали один на одного. Найгірше поводилися ті, хто ще не розумів, чого саме треба боятися. Одні говорили про новий наступ Східного Союзу, інші — про гнів богів, треті переконували сусідів, що це всього лише дивне небесне явище й уже завтра всі почуватимуться дурнями.

— Кажуть, на нас летить небесний вогонь!

— Який ще вогонь? Це Схід атакує!

— Та який Схід?! Ти вгору подивися! Вони що, армії навчили літати?!

Повз прогуркотіла карета міської варти. Один із солдатів висунувся назовні й гаркнув так, що кілька людей відскочили просто на тротуар.

— Звільнити дорогу! Не перекривати головні вулиці!

Рейн перескочив через перекинутий ящик із яблуками, мало не врізався в жінку з двома дітьми й звернув на свою вулицю. Будинок уже було видно. Двері стояли відчиненими.

Серце вдарило так сильно, що на мить стало важко дихати.

— Ліє!

Він увірвався всередину. Кухня була порожня. У кімнаті теж нікого. Ліжко Лії розібране, одна з ковдр зникла. На столі лежав батьків зошит. У голові Рейна миттєво виникли десятки варіантів, і жоден не був хорошим.

— Ліє!

— Та я тут!

Голос долинув із двору. Рейн мало не зніс двері вдруге, вибігаючи назовні. Лія стояла за будинком і затягувала ремені на старому дорожньому мішку. Біля її ніг уже лежали дві ковдри, фляги, загорнута в тканину їжа, маленька аптечка й ще один напівпорожній мішок. Рейн різко зупинився.

— Що ти робиш?

Лія подивилася на нього так, ніби саме це питання було найдивнішим із усього, що відбувалося сьогодні.

— Збираю речі. Ти ж сам учора сказав, що якщо ситуація погіршиться, ми повинні бути готові вийти з міста.

Рейн кілька секунд просто дивився на неї, намагаючись відновити дихання.

— Я зайшов у будинок, а тебе там немає. Двері відчинені, ліжко розібране, речей частини немає… Я подумав, що тебе хтось забрав.

Лія перестала тягнути ремінь.

— Хто мав мене забрати?

— Не знаю. Орден. Люди Веннара. Той, хто стежить за нами. Хтось іще, про кого я дізнаюся завтра, бо останнім часом саме так працює моє життя.

Вона вже хотіла щось відповісти, але побачила його обличчя й пом'якшилася.

— Рейне, я була за будинком. За п'ять метрів від кухні.

— Тоді залишай записку.

— Коли виходжу у двір?

— Так.

— А коли йду до туалету?

— Не перебільшуй.

— Це ти зараз вимагаєш від мене письмового повідомлення, якщо я відходжу від тебе на кілька метрів.

Рейн провів долонею по обличчю.

— Добре. Звучить ненормально.

— Трохи, скажи?

— Просто… не зникай так.

Лія на мить перестала жартувати.

— Не зникну. Але й ти постарайся не влітати додому з таким обличчям, ніби світ уже закінчився.

Рейн глянув угору. Навіть крізь дим над Кайром білий об'єкт було видно значно краще, ніж кілька годин тому. Він уже залишав за собою довгий світлий хвіст.

— Боюся, з другим проханням буде складніше.

Лія простежила за його поглядом.

— Стало гірше?

Рейн витягнув чорну пластину.

— Траєкторія змінилася. Кайр тепер усередині прогнозованої зони падіння.

На кілька секунд Лія зблідла. Не закричала й не почала ставити десятки запитань. Просто повільно кивнула, подивилася на мішки й затягнула ремінь сильніше.

— Тоді беру ще одну флягу й сухий хліб. Якщо доведеться ночувати десь у горах, двох ковдр мало.

Рейн дивився на неї.

— Що?

— Нічого. Я просто очікував трохи іншої реакції.

— Істерики?

— Можливо, невеликої.

Лія пирхнула.

— У мене є старший брат, який регулярно приходить додому побитий, влазить у заборонені шахти й приносить новини про кораблі з інших світів. Я тренуюся не панікувати щодня.

Рейн не втримався й засміявся. Коротко, але щиро. Саме це зараз було потрібно. Він схопив найближчий мішок.

— Де Гарен? Я думав, він іде за мною.

— Не приходив.

Рейн озирнувся на вулицю.

— Чорт.

Гарен з'явився хвилин через п'ять. Прийшов пішки, хоча від площі сюди було значно швидше дістатися на коні, якби Орден дозволив. Рейн зустрів його біля воріт.

— Де ти був? Я вже думав повертатися шукати.

— Мене зупинили люди Велла. На всіх головних вулицях ставлять пости.

— Через евакуацію?

Обличчя Гарена стало ще похмурішим.

— Поки що ні. Велл вводить надзвичайний стан. Міські ворота закривають.

Лія перестала складати їжу.

— Закривають? Людей не випускають?

— Тимчасово. Принаймні так мені сказали.

Рейн кілька секунд дивився на наставника, ніби чекав продовження.

— Поясни мені логіку. У небі розвалюється корабель завдовжки майже п'ять кілометрів, Кайр уже потрапив у зону можливого падіння, а вони вирішили замкнути всіх усередині?

— Офіційно траєкторія ще не підтверджена.

— У нас є карта.

— У нас є невідома стародавня система, якій ми довіряємо тому, що поки вона говорила речі, які збігалися з небом. Велл, можливо, має інші дані.

— Він знає достатньо.

— Знає.

— Тоді чому не починає виводити людей?

Гарен потер перенісся.

— Бо в Кайрі близько ста тисяч мешканців. Якщо зараз усі одночасно кинуться до трьох воріт, перші сотні загинуть ще до того, як корабель увійде в атмосферу.

Лія тихо додала:

— Тиснява.

— Саме. Додай вози, худобу, дітей, людей, які спробують вивезти половину будинку. А якщо траєкторія зміниться ще раз, натовп може сам побігти туди, куди впадуть уламки.