Розділ 8

 Карта небес

— Стій!

Голос ударив по коридору вдруге.

Рейн не зупинився.

Гарен теж.

Позаду загриміли кроки.

Більше одного переслідувача.

Значно більше.

— Ліворуч! — кинув Гарен.

— Звідки знаєш?!

— Не знаю!

— Чудово!

Вони звернули.

Коридор виявився коротким.

Попереду — чорна стіна.

Без дверей.

Без проходу.

Тупик.

— Просто прекрасно, — видихнув Рейн.

Позаду вже було видно синє світло ефірних ламп.

Гарен вихопив револьвер.

— Спробуй відкрити.

— Що саме?

— Стіну!

— Це не дуже точна інструкція!

— Торкнися!

Ще годину тому Гарен погрожував відрубати йому руки, якщо він продовжить торкатися невідомих стародавніх речей.

Рейн вирішив не нагадувати.

Він притиснув долоню до чорної поверхні.

Нічого.

— Давай!

— Я стараюся!

Кроки ближче.

Рейн побачив тіні на повороті.

Троє.

Може четверо.

— Рейн!

— Та знаю я!

Він заплющив очі.

Відчув медальйон.

Тепло на грудях.

Поколювання в пальцях.

Не тиснути.

Не змушувати.

Те саме відчуття, коли він працював з Ефіром.

Не сила.

Напрямок.

Рейн видихнув.

І послав слабкий імпульс у долоню.

Символ на медальйоні спалахнув.

По стіні пробігла тонка синя лінія.

Клац.

Частина поверхні від’їхала вбік.

— Є!

Гарен штовхнув його всередину.

Сам стрибнув слідом.

— Закрий!

— Як?!

— Так само!

Рейн торкнувся стіни з іншого боку.

Двері почали сходитися.

На повороті з’явився перший орденець.

— Стій!

Він побіг швидше.

Рейн бачив його обличчя.

Молодий.

Років двадцять п’ять.

Чорний нагрудник.

Меч.

У руці ефірна лампа.

За ним — ще двоє.

Двері закривалися занадто повільно.

Орденець кинув лампу.

Вона покотилася.

Вихопив меч.

Сині лінії спалахнули по його руці.

Провідник.

Сильний.

Він стрибнув.

Гарен підняв револьвер.

— Не треба! — крикнув Рейн.

— Він зараз буде тут!

— Не стріляй!

Між половинами дверей залишався метр.

Орденець простягнув руку.

Пів метра.

Він уже майже прослизнув.

Рейн побачив рух.

Плече вперед.

Вага на праву ногу.

Ліва рука захищає шию.

Меч низько.

Якщо зайде — ударить знизу.

Рейн діяв раніше, ніж подумав.

Він зробив крок.

Схопив орденця за зап’ястя.

Різко потягнув.

Той не очікував.

Плече пройшло крізь щілину.

Рейн ударив його ліктем у скроню.

Один раз.

Не для того, щоб вирубити.

Щоб збити напрямок.

Орденець хитнувся.

Рейн штовхнув його назад.

Двері зійшлися.

Чорна поверхня стала суцільною.

З іншого боку щось глухо вдарило.

Потім ще раз.

Гарен дивився на Рейна.

— Що?

Старий опустив револьвер.

— Ти міг дозволити мені вистрілити.

— Тоді ми мали б труп орденця.

— Він намагався тебе зарізати.

— Він виконував наказ.

Гарен підняв брову.

— Дорн зробив тебе милосердним?

— Ні.

Рейн прислухався до ударів за стіною.

— Просто поки вони думають, що ми порушники, а не вбивці королівських солдатів.

Гарен кілька секунд мовчав.

— Іноді ти мене дивуєш.

— Запиши дату.

— Уже забув.

Рейн озирнувся.

Новий коридор був вузький.

Світло ще не ввімкнулося.

Попереду — абсолютна темрява.

— Куди тепер?

— Туди, де нас не схоплять.

— Знову конкретно.

Позаду припинили бити в двері.

Це було гірше.

— Вони шукають інший шлях, — сказав Гарен.

— Тоді рухаємося.

Білі смуги вздовж підлоги спалахнули саме в цей момент.

Одна за одною.

Із темряви.

До них.

Потім назад.

Наче щось перевірило двох людей.

Перед Рейном виникла синя стрілка.

Вона вказувала вперед.

Гарен зітхнув.

— Мені не подобається, коли ця штука сама вирішує, куди нам іти.

— Маєш інший варіант?

— Ні.

— Отже, слухаємо стародавню підземну споруду.

— Кожне слово в цьому реченні погіршує ситуацію.

Вони пішли за стрілкою.

---

Чорна пластина в сумці Гарена була теплою.

Старий відчув це першим.

— Стій.

Рейн озирнувся.

— Що?

Гарен дістав її.

Чорна поверхня світилася.

Не символом R.

Тепер на ній були десятки маленьких точок.

Рейн підійшов.

— Карта?

— Можливо.

Пластина ледь вібрувала.

На ній з’явилася лінія.

Від однієї точки до іншої.

Потім ще кілька.

— Вона працює без того залу.

— Схоже.

Рейн простягнув руку.

Гарен відсмикнув пластину.

— Ні.

— Та серйозно?

— Ти щойно активував невідому систему, після чого Орден увірвався в комплекс.

— Це не обов’язково пов’язано.

— Із тобою останнім часом усе пов’язано.

— Дай.

— Ні.

— Гарене.

— Ні.

Пластина раптом сама спалахнула сильніше.

Обидва замовкли.

На поверхні з’явився напис.

Цього разу вже перекладений.

МАРШРУТ ЕВАКУАЦІЇ.

Рейн усміхнувся.

— Вона на моєму боці.

— Це мене не радує.

Нижче:

ДО НАЙБЛИЖЧОГО ВИХОДУ: 1,8 КМ.

— Майже два кілометри? — запитав Рейн.

Гарен подивився на своє коліно.

— Я вже ненавиджу цю цивілізацію.

Стрілка в коридорі змінила напрямок.

Вони рушили.

Через кілька хвилин коридор пішов униз.

Не сходами.

Плавним нахилом.

Рейн ішов і думав.

Про карту.

Про людей, яких висаджували на Астрею.

Про слова батька.

Про те, що знаходилося в небі.

І про одне питання, яке він поки що намагався не ставити.

Не виходило.

— Гарене.

— Що?

— Якщо людей привезли сюди...