Розділ 7

Те, чого не повинно існувати

Скринька сім років стояла у Гарена під ліжком.

Рейн дивився на неї й не знав, що дратує його більше.

Те, що батько залишив після себе щось важливе.

Чи те, що Гарен усі ці роки спав буквально за пів метра від відповідей.

— Під ліжком? — перепитав Рейн.

— Так.

— Сім років?

— Так.

— Ти не міг знайти менш образливого місця?

Гарен поставив скриньку на стіл.

— Я живу один. Хто б її там шукав?

— Нормальні люди ховають таємниці в підвалах.

— У мене немає підвалу.

— Тоді в стіні.

— Не хотів псувати штукатурку.

Рейн подивився на нього.

— Колись я тебе вдарю.

— Уже бив.

— Ще раз.

— Ставай у чергу.

Було далеко за північ.

Вони повернулися з шахти менш ніж годину тому.

Гарен навіть не дозволив Рейну піти додому.

Тільки послав хлопчину із сусіднього будинку до Лії з коротким повідомленням:

«Рейн живий. Залишиться в мене до ранку».

Рейн хотів додати:

«І Гарен теж, поки що».

Старий не дозволив.

Тепер вони сиділи в його маленькій квартирі над майстернею.

Одне вікно.

Один стіл.

Два стільці.

Піч.

Стіни, на яких висіло більше зброї, ніж речей нормального побуту.

Рейн раніше не звертав на це уваги.

Старий меч.

Коротка шабля.

Армійський багнет.

Дві пари бойових рукавиць.

Пошкоджений нагрудник.

Навіть зламана ефірна рушниця.

Тепер усе виглядало інакше.

Гарен не був просто старим шахтарем, який колись служив.

Чим більше Рейн дізнавався, тим менше розумів, ким саме був його наставник.

Але зараз його цікавила скринька.

Вона була невеликою.

Темне дерево.

Приблизно сорок сантиметрів завдовжки.

Металеві кути.

Жодного замка.

Рейн провів пальцем по кришці.

— Це все?

— Не відкривається.

— Ти пробував?

Гарен повільно повернув голову.

— Ні, сім років милувався.

— Просто питаю.

— Пробував.

— Ключ?

— Немає.

— Механізм?

— Не знайшов.

Рейн узяв скриньку.

Важка.

Занадто важка для дерева такого розміру.

— Що всередині?

— Якби знав, ми б не сиділи тут.

— Ти не тряс?

— Рейн.

— Що?

— Я був розвідником, а не дитиною.

— Це не відповідь.

— Тряс.

Рейн усміхнувся.

— І?

— Нічого.

Він перевернув скриньку.

Дно було звичайним.

Принаймні на вигляд.

На одному з металевих кутів виднілася подряпина.

— Намагався розламати?

— Один раз.

— І?

Гарен кивнув на молоток на полиці.

Його ударна частина була тріснута.

Рейн подивився.

Потім на скриньку.

— Не дерево.

— Верхній шар — дерево.

— А всередині?

— Не знаю.

Це слово знову.

Але тепер Рейн уже не жартував.

Він провів долонею по кришці.

Нічого.

— Батько сказав, коли відкривати.

— Так.

— Але не сказав як?

— Ні.

— Це на нього схоже?

Гарен подумав.

— На жаль.

Рейн повернув скриньку.

І тоді помітив.

На лівому боці під шаром пилу щось було.

Він провів пальцем.

Тонка лінія.

Ще одна.

— Лампу.

Гарен підсунув ефірну лампу.

Рейн протер поверхню тканиною.

З дерева проступив дуже слабкий знак.

Коло.

Три лінії.

Вертикальний штрих.

Обидва завмерли.

— Ти цього не бачив? — запитав Рейн.

— Ні.

— Сім років?

— Знака не було.

Рейн глянув на нього.

— Впевнений?

— Я відкривав її сотні разів.

— Намагався відкривати.

— Не дратуй.

Знак майже не було видно.

Рейн підніс руку.

Пальці відчули знайоме поколювання.

Те саме, що біля чорної стіни.

— Гарене.

— Відчуваєш?

— Так.

Старий теж торкнувся.

Нічого.

Рейн подивився на нього.

— Знову тільки я.

— Схоже.

— Мені це починає не подобатися.

— Тільки починає?

Рейн поклав долоню на символ.

Секунду нічого не відбувалося.

Потім дерево змінилося.

Не засвітилося.

Не розсунулося.

Просто стало прозорим.

Рейн відсмикнув руку.

— Бачив?

— Так.

Під дерев’яною оболонкою був чорний матеріал.

Той самий, що в руїнах.

Гладкий.

Бездоганний.

Дерево було лише тонким покриттям.

Маскуванням.

— Батько носив це із собою? — прошепотів Рейн.

— Так.

— Звідки?

— Не сказав.

— Гарене.

— Справді не сказав.

Символ на чорній поверхні засвітився.

Тихе клацання.

Кришка піднялася сама.

Рейн і Гарен одночасно відступили.

Нічого не вибухнуло.

Усередині лежало три речі.

Старий шкіряний зошит.

Невеликий металевий медальйон.

І тонка чорна пластина завдовжки з долоню.

Рейн перестав дихати.

Медальйон.

Він пам’ятав його.

Саме цей.

Батько носив його на шиї.

Коло.

Три лінії.

Вертикальний штрих.

Рейн повільно взяв прикрасу.

Холодна.

Важча, ніж мала бути.

— Він не забрав його на останній похід?

Гарен похитав головою.

— Залишив у скриньці.

— Але я пам’ятаю його на батькові.

— Він носив його роками.

Рейн стиснув медальйон.

Перед очима на мить виникло дитинство.

Батько сидить біля печі.

Лія ще маленька.

Мати свариться, що Едран знову приніс додому брудні чоботи.

А на його грудях — цей знак.

Рейн тоді питав:

— Що це?

Батько відповів:

— Сувенір.

— Звідки?

— З далекого місця.

— Якого?

Едран усміхнувся.

— Коли станеш старшим, розповім.

Рейн стиснув щелепи.

— Не розповів.

Гарен мовчав.

Рейн поклав медальйон на стіл.

Взяв зошит.

Шкіряна обкладинка.

Звичайний папір.