Розділ 6

Заборонені руїни

Рейн ненавидів чекати. Особливо коли за кількасот метрів під його ногами лежало щось, пов'язане з батьком. А ще більше — коли людина, яка могла знати правду про зникнення Едрана Варра, перебувала менш ніж за годину ходьби від їхнього будинку. Маршал Дарен Велл. Остання людина, яку Гарен бачив поруч з Едраном перед його зникненням. І саме тому Гарен наполіг, щоб вони нічого не робили до ночі. Рейн уже вчетверте пройшов від дверей майстерні до вікна й назад.

— Це безглуздо.

Гарен навіть не підняв голови. Він сидів біля столу й перевіряв спорядження.

— Ти вже казав.

— Бо від того, що я повторюю, ситуація не стає менш безглуздою.

— Зате я дедалі сильніше шкодую, що не відправив тебе додому спати.

Рейн сперся плечем об стіну. Одразу пожалкував. Після бою з Дорном праве плече нило навіть у спокої, а при невдалому русі біль доходив до шиї. Гарен помітив.

— Я ж казав не спиратися на нього.

— Ти багато чого кажеш.

— І дивовижним чином більшість моїх порад виявляється правильною.

— Не перебільшуй.

Старий затягнув ремінь шкіряної сумки. Рейн знову глянув у вікно. На дворі ще залишалося кілька годин світла.

— Ми могли б піти зараз.

— Ні.

Рейн озирнувся.

— Можна хоч раз відповісти не одним словом?

Гарен повільно підняв на нього очі.

— Добре. Ми не підемо зараз, тому що біля п'ятої шахти стоять шестеро людей Королівського Ордену, двоє з яких майже напевно не нижче другого ступеня Провідника. Ти після вчорашнього бою ледве вдягаєш сорочку, а я не настільки дурний, щоб перевіряти, чи зможемо ми удвох непомітно пройти крізь них серед білого дня. Так достатньо багатослівно?

Рейн подумав.

— Значно краще.

— Радий, що тобі сподобалося.

— Шестеро — це не так уже й багато.

Гарен відклав сумку.

— Для чого саме?

— Щоб обійти.

— Ти сказав це так, ніби хвилину тому не думав про бій.

— Я не думав про бій.

— Ти дивився на меч.

Рейн перевів погляд на два короткі клинки, що лежали на столі.

— Просто оцінював.

Гарен видихнув крізь ніс. Від ранку Орден діяв надто швидко. Щойно третя рота зайшла до Кайра, люди Велла зайняли кілька кімнат у шахтній адміністрації. До обіду вже перевіряли журнали видобутку, списки працівників і карти нижніх рівнів. За кілька годин п'яту шахту частково закрили. Офіційна причина — підвищена концентрація Ефіру. Закрили саме два нижні рівні. Саме ті, через які можна було потрапити до сектора сім. Рейн не вірив у такий збіг. Не тепер.

— Хтось їм сказав, — промовив він.

Гарен дістав перев'язувальний пакет.

— Цілком можливо.

— Ти ж попередив шахтарів мовчати.

— Я попередив двадцять із гаком людей, які заробляють по кілька срібних на тиждень і живуть у місті, де Орден може запропонувати їм гроші, захист або просто дуже переконливо поставити запитання. Я й не розраховував, що таємниця проживе місяць.

— Тоді навіщо взагалі наказував мовчати?

— Щоб вона прожила хоча б добу.

Рейн глянув на нього.

— А прожила менше.

— Саме тому ми сьогодні туди йдемо.

— Тоді чого чекаємо?

Гарен подивився на старий настінний годинник.

— Зміни варти. Після дев'ятої основну зміну знімуть, а нічна ще хвилин двадцять розбиратиметься, хто де стоїть. У шахтах люди завжди розслабляються в момент передачі постів. Це наше вікно.

Рейн кивнув. Це вже було пояснення, з яким складніше сперечатися. На столі лежало все, що вони брали: Дві ефірні лампи, запасні кристали, крейда, мотузка, карабіни, невеликий молоток і три металеві клини. Фляги, Їжа, перев'язувальний матеріал, два короткі мечі, і старий револьвер. Рейн узяв один із клинків. Зброя була коротшою за звичайний армійський меч, але важчою, ніж виглядала.

— Ти справді думаєш, що він нам знадобиться?

Гарен навіть не озирнувся.

— Сподіваюся, що ні.

— Переконливо.

— Ми йдемо всередину споруди, походження якої не знаємо, через шахту, яку контролює Орден. Я волів би мати зайву зброю, ніж у потрібний момент згадати, що залишив її вдома. Рейн кілька разів змахнув мечем. Плече відгукнулося болем. Гарен миттєво повернувся.

— Дай сюди.

— Чому?

— Бо ти тримаєш його правою рукою, а праве плече зараз годиться хіба що для декоративних потреб.

— Можу лівою.

— Ти погано працюєш мечем навіть основною рукою.

Рейн образився.

— Ти сам мене навчав.

— Саме тому маю достатньо доказів.

Рейн повернув клинок. Гарен подав йому інший ремінь.

— Закріпи зліва. Якщо доведеться витягнути — працюй коротко. Не геройствуй.

— Ми зараз говоримо про мене?

— На жаль.

Погляд Рейна перейшов на револьвер. Короткий, потертий, шестизарядний. Він бачив його раніше, але Гарен майже ніколи не носив зброю. Рейн простягнув руку.

— А це цікавіше.

— Не чіпай.

Звичайно, після такої фрази не торкнутися було практично неможливо. Рейн узяв револьвер. Гарен повільно заплющив очі.

— У тебе якась вроджена нездатність реагувати на слова в правильному порядку?

— Можливо.

Рейн відкинув барабан. Усередині лежали шість металевих патронів.

— Армійський?

— Старий орденський зразок.

Рейн підняв голову.

— Орденський?

Гарен простягнув руку.

— Дай.

Цього разу Рейн віддав. Старий перевірив барабан, закрив його й кілька секунд тримав револьвер у руках. Не як звичайну зброю. Наче річ, пов'язану з чимось неприємним.

— Ти користувався ним на сході?

— Так.

— Разом із батьком?

Гарен завмер. Потім кивнув.

— Із ним теж.

Рейн глянув на потерте руків'я. На ньому ще проглядався майже стертий герб корони.

— Чому не носив усі ці роки?

— Бо мирне життя стає значно спокійнішим, коли в ньому немає речей, які нагадують, ким ти був раніше.