Розділ 6

Заборонені руїни

Рейн ненавидів чекати.

Особливо коли знав, що за кількасот метрів під його ногами лежить щось, пов’язане з батьком.

Ще більше він ненавидів чекати, коли людина, яка могла знати правду про зникнення Едрана, перебувала менш ніж за годину ходьби від його дому.

Маршал Дарен Велл.

І саме тому Гарен змусив його чекати до ночі.

— Це безглуздо, — сказав Рейн.

— Ти повторюєш це вже вчетверте.

— Бо нічого не змінилося.

— Змінилося.

Гарен затягнув ремінь старої шкіряної сумки.

— Що саме?

— Мені набридло слухати.

Рейн сперся плечем об стіну майстерні.

Одразу пожалкував.

Після Дорна плече ще боліло.

— Можемо піти зараз.

— Ні.

— Чому?

— Бо біля шахти люди Ордену.

— Скільки?

— Шестеро.

— Це небагато.

Гарен повільно повернув голову.

— Для чого небагато?

— Щоб пройти.

— Ти плануєш побитися з шістьма орденцями?

— Я не сказав побитися.

— Твоє обличчя сказало.

Рейн зітхнув.

Від ранку Королівський Орден діяв швидко.

Надто швидко.

Спочатку люди маршала Велла зайняли адміністративний корпус шахт.

Потім почали перевіряти журнали видобутку.

За кілька годин наказали тимчасово закрити два нижні рівні п’ятої шахти.

Офіційно — через підвищену концентрацію Ефіру.

Насправді саме там знаходився сектор сім.

Рейн не вірив у збіги.

Не після останніх днів.

— Хтось сказав їм, — промовив він.

— Можливо.

— Шахтарі.

— Я попередив усіх.

— І двадцять людей поклялися забути чорну стіну?

— Ні.

Гарен поклав у сумку невелику мотузку.

— Саме тому я й розраховував максимум на добу.

— Тоді чого ми чекаємо?

— Зміни варти.

Рейн глянув на старий годинник.

— Ще година.

— Саме.

На столі лежало все, що Гарен вирішив узяти.

Дві ефірні лампи.

Мотузка.

Крейда.

Невеликий молоток.

Три металеві клини.

Фляга.

Їжа.

Перев’язувальний матеріал.

Два короткі мечі.

Рейн підняв один.

— А це для чого?

— Для того ж, для чого люди носять мечі останні кілька тисяч років.

— Ми йдемо дивитися на стіну.

— Ми не знаємо, що там.

— Якщо стіна нападе, я покличу тебе.

Гарен простягнув руку.

— Віддай.

Рейн притиснув меч до грудей.

— Уже сподобався.

— Ти не вмієш ним користуватися.

— Ти сам мене навчав.

— Тому й знаю.

Рейн повернув меч на стіл.

Потім глянув на інший предмет.

Старий револьвер.

Короткий.

Потертий.

Шестизарядний.

— Це теж твоє?

Гарен завмер.

— Не чіпай.

Рейн одразу взяв.

— Тоді точно цікаве.

— Рейн.

Він відкрив барабан.

Всередині лежали шість металевих патронів.

— Давно не бачив, щоб ти його носив.

— Бо давно не було потреби.

— Армійський?

— Так.

— Твій?

Гарен забрав зброю.

— Колись.

Рейн подивився на руків’я.

На ньому був вирізаний майже стертий знак.

Не той самий.

Герб королівства.

— Орден використовує такі?

— Використовував.

— Коли ти служив?

Гарен перевірив механізм.

— Так.

— Значить, сьогодні ми йдемо не просто дивитися.

Старий засунув револьвер за пояс.

— Сьогодні ми йдемо туди, куди Орден не хоче нас пускати.

— Це вже звучить краще.

— І якщо нас упіймають, скажеш, що я тебе змусив.

Рейн засміявся.

— Хто повірить?

— Ніхто.

— От і я про те.

---

Лії він збрехав.

Знову.

Точніше, спробував.

— Нічна зміна? — перепитала вона.

— Так.

— Тобі дали нічну зміну після того, як ти вчора ледве не помер на арені?

— Я не ледве не помер.

— Ти сьогодні чашку лівою рукою піднімав.

— Розвиваю координацію.

Вона дивилася на нього.

Рейн старанно не примружував праве око.

— І Гарен теж іде на нічну зміну?

— Він майстер.

— У майстерню?

Рейн мовчав.

Лія схрестила руки.

— Ви кудись лізете.

— Ні.

— Око.

— Не починай.

— Сіпнулося.

— Не сіпнулося.

— Сіпнулося.

— Я просто моргнув.

— Тільки правим?

Рейн подумав.

— У мене унікальна анатомія.

Лія підійшла ближче.

— Це пов’язано з тим, що знайшли в шахті?

Рейн завмер.

Погано.

— Звідки ти...

— Ти сам учора майже сказав.

— Я нічого не казав.

— Ні. Але щоразу, коли питаю, чому Гарен поводиться дивно, ти дивишся в підлогу.

Рейн подивився вниз.

Чорт.

Одразу підняв очі.

Лія усміхнулася без радості.

— Оце.

— Ти занадто спостережлива.

— Ти занадто погано брешеш.

Вона понизила голос.

— Що там?

Рейн довго мовчав.

Розповісти?

Про чорну стіну.

Про знак батька.

Про те, що він бачив зорі й дивні світи.

Про Гарена.

Про маршала Велла.

Ні.

Якщо навіть половина його підозр правильна, чим менше Лія знає — тим краще.

— Стара споруда.

— Яка?

— Не знаю.

— І тато був із нею пов’язаний?

Рейн знову завмер.

Лія одразу зрозуміла.

— Рейн.

— Можливо.

— Як?

— Не знаю.

— Ти йдеш туди?

Мовчання.

Вона заплющила очі.

— Звісно.

— Я буду з Гареном.

— Це мало заспокоює.

— Він знає, що робить.

— Він ходить із ціпком і постійно лається.

— Дуже досвідчено.

Лія не засміялася.

— Там небезпечно?

— Не думаю.

— Ти береш меч?

Рейн подивився на куртку.

Руків’я справді трохи визирало.

— Для переконливості.

— Рейн.

Він підійшов.

Поклав руки їй на плечі.

— Я повернуся до ранку.

— Ти не можеш цього знати.

— Знаю.

— Ні.

Вона дивилася прямо в очі.