Розділ 5

Війна на сході

До ранку про дві зорі говорив увесь Кайр. Щоправда, кожна частина міста вже встигла придумати власне пояснення. У Нижньому місті найчастіше говорили про війну. Старші шахтарі згадували погані знамення перед попередніми кампаніями, хоча ніхто не міг точно пояснити, які саме знамення тоді бачив. У храмі жерці закликали людей не шукати відповідей у небі й нагадували про покору богам. Відвідувачі «Рудої Кішки» пішли далі: троє чоловіків присягалися, що бачили між зорями крила величезного дракона. Один старий шахтар стверджував, що червоне світло — око давно померлого Архонта, який повернувся судити живих. Міська влада відреагувала найбільш передбачувано. На перехрестях з'явилися оголошення із закликом «не поширювати необґрунтовану паніку». У Кайрі це зазвичай означало лише одне. Причини для паніки, швидше за все, були. Рейн дізнався про все це значно пізніше. Тому що о сьомій ранку його більше хвилювала людина, яка намагалася вибити вхідні двері.

Бух.

Рейн розплющив одне око. Голова боліла. Ребра — сильніше. Праве плече після бою з Дорном майже не хотіло рухатися.

Бух.

Він застогнав і накрив голову подушкою.

— Якщо це Гарен, скажи йому, що я помер.

З кухні долинув голос Лії:

— Якщо зараз не встанеш, я сама зроблю так, щоб це стало правдою!

— Тоді проблема вирішена.

У двері вдарили втретє.

— ВАРР!

Рейн прибрав подушку. Звісно. Хто ще міг о сьомій ранку так особисто ненавидіти чужий сон? Він обережно сів. Тіло відразу нагадало про все, що Каель Дорн робив із ним минулого вечора. Щелепа нила. Передпліччя було в синцях. Плече прострілювало болем при кожному різкому русі. Рейн натягнув штани. Із сорочкою почалися проблеми. Ліву руку просунув нормально. Коли спробував підняти праву, біль пройшов від плеча аж до шиї.

— Чорт…

Двері кімнати прочинилися. Лія просунула голову.

— Ти вже п'ять хвилин воюєш із сорочкою. Допомога потрібна чи твоя чоловіча честь цього не переживе?

— Я чудово справляюся.

Вона подивилася на рукав, у якому його рука застрягла приблизно на половині.

— Очевидно.

— Це тимчасова технічна проблема.

— Називається «Каель Дорн».

Рейн скривився.

— Я його переміг.

— І що? Тепер біль має поважати твій статус переможця?

Вона зайшла й обережно взяла його руку.

— Не смикайся.

— Я можу сам.

— Знаю. Саме тому вже третю хвилину стоїш напівголий.

Лія повільно підняла руку, допомагаючи просунути її в рукав. Рейн стиснув зуби.

— Боляче?

— Ні. Просто люблю робити таке обличчя вранці.

— Рейн.

— Трохи.

Вона застебнула сорочку до середини. Рейн глянув на неї.

— Мені двадцять один.

— А зараз приблизно шість. Не рухайся.

— Принизливо.

— Треба було подумати про це до того, як поліз битися з людиною вагою сто двадцять сім кілограмів.

Унизу знову загриміло.

— РЕЙНЕ!

Лія закотила очі.

— Іди вже відкрий. Він нам двері доб'є.

— Батько їх погано зробив, вони й без Гарена ледве тримаються.

— Сам будеш ремонтувати.

— Це вже серйозна погроза.

Рейн спустився вниз. Відчинив. Гарен стояв на порозі в дорожньому плащі й виглядав так, ніби дорогою сюди вже встиг посваритися з половиною Кайра.

— Одягай куртку.

— І тобі доброго ранку.

— Рейне, сьогодні я навіть не маю настрою тебе бити. Це має підказати, наскільки все серйозно.

Усмішка зникла.

— Що сталося?

Гарен глянув через плече на вулицю. Люди справді кудись поспішали.

— Королівський указ привезли на світанку. За годину його читатимуть на площі.

У Рейна неприємно стиснулося всередині.

— Той самий указ, про який Мейр знав учора?

— Схоже на те.

— Мобілізація?

Гарен кивнув.

— Так. Війна на сході почалася знову.

Головна площа Нижнього міста була переповнена. Рейн не пам'ятав, щоб коли-небудь бачив тут стільки людей одночасно. Робітники не пішли на ранкові зміни. Крамарі зачинили лавки. Хтось прийшов усією родиною. Жінки тримали дітей за руки, старі стояли ближче до стін, намагаючись бодай щось розчути. Перед адміністративною вежею міська варта утворила ланцюг. Над балконом висіли два прапори. Вище — королівський: чорний олень на білому полотні. Нижче — червоно-золотий стяг дому Веннарів. Сам Кайр Веннар стояв у центрі балкона. Рейн бачив його лише кілька разів. Високий. Сивий. Одягнений у темний плащ, який, мабуть, коштував більше, ніж будинок Варрів. Навіть о такій годині Веннар виглядав так, ніби кілька слуг витратили пів ранку, щоб створити йому бездоганно недбалий вигляд. Поруч стояв Солт Мейр. Той самий радник, який учора пояснював Рейнові, що їхній дім скоро стане чужим. Рейн машинально торкнувся мішечка під курткою. Сто вісімдесят чотири срібних. Потрібна сума лежала там. Майже всі гроші після бою. Кілька монет Рейн залишив удома Лії — на їжу, вугілля й школу. Усе інше ніс зараз із собою. Йому дуже хотілося піднятися на балкон і висипати борг просто перед Мейром. Бажано з висоти кількох сантиметрів над його обличчям. Гарен схопив Рейна за зап'ястя.

— Навіть не думай.

— Я нічого не зробив.

— Ти вже вирішив, куди кинеш мішок.

Рейн повернувся до нього.

— Ти тепер читаєш думки?

— Твої? Ні. Вони просто надто голосні.

На балкон вийшов королівський глашатай. Розмови поступово стихли. Чоловік розгорнув великий пергамент. Із нижнього краю звисала червона королівська печатка.

— За волею Його Величності Алеріана Четвертого, короля Ардена, захисника Північної брами, володаря Семи Долин…

Десь у натовпі чоловічий голос буркнув:

— Ми до обіду тут стоятимемо, поки він усі титули прочитає.

Кілька людей засміялися. Варта синхронно повернула голови. Сміх швидко стих. Глашатай продовжив: