Розділ 5

 Війна на сході

До ранку про дві зорі говорив увесь Кайр.

Точніше, всі говорили про них по-різному.

У Нижньому місті казали, що це знак війни.

У храмі — що боги нагадують людям про покору.

П’яниці в «Рудій Кішці» стверджували, що бачили в небі дракона.

Один старий шахтар присягався, що друга зоря насправді була оком мертвого Архонта.

А міська влада наказала не поширювати паніку.

Що, як завжди, означало лише одне.

Панікувати варто.

Рейн прокинувся від ударів у двері.

Голова боліла.

Ребра — ще більше.

Праве плече після бою з Дорном майже не піднімалося.

Він розплющив очі.

Ще удар.

— Якщо це Гарен, скажи йому, що я помер, — пробурмотів він.

З кухні долинув голос Лії:

— Я сама тебе вб’ю, якщо не встанеш!

Рейн накрив голову подушкою.

— Тоді проблема вирішена.

Двері знову здригнулися.

— Рейн!

Він упізнав голос.

Гарен.

Звісно.

Хто ще о сьомій ранку міг так ненавидіти чужий сон?

Рейн підвівся.

Одягнув штани.

Сорочка стала проблемою.

Коли він спробував просунути руку в рукав, плече прострелило болем.

— Чорт...

Двері відчинилися.

Лія просунула голову.

— Допомогти?

— Ні.

Вона подивилася на те, як він уже третій раз намагається вдягнути сорочку.

— Очевидно.

— Я контролюю ситуацію.

— Ти застряг.

— Тимчасово.

Лія зайшла.

Обережно допомогла просунути руку.

— Каель Дорн, — пробурмотіла вона.

— Я переміг.

— Це не скасовує того, що ти зараз не можеш сам одягнутися.

— Деталі.

Вона застебнула два верхні ґудзики.

Рейн подивився на неї.

— Мені двадцять один.

— А зараз приблизно шість.

Внизу Гарен знову загримав у двері.

— ВАРР!

Лія закотила очі.

— Іди вже, поки він їх не вибив.

— Вони й так погані.

— Сам їх ремонтуватимеш.

Рейн спустився.

Відчинив двері.

Гарен навіть не привітався.

— Одягай куртку.

— Я теж радий тебе бачити.

— Швидко.

— Що сталося?

— Указ.

Рейн перестав усміхатися.

— Який?

Гарен подивився на нього.

— Мобілізація.

---

На головній площі Нижнього міста вже було кілька тисяч людей.

Рейн ніколи не бачив її такою заповненою.

Робітники покинули ранкові зміни.

Крамарі позачиняли лавки.

Жінки тримали дітей.

Солдати міської варти стояли ланцюгом перед адміністративною вежею.

На балконі висів королівський прапор.

Чорний олень на білому полотні.

Під ним — червоно-золотий стяг дому Веннарів.

Сам лорд Кайр Веннар стояв у центрі балкона.

Рейн бачив його лише кілька разів.

Високий.

Сиве волосся.

Дорогий темний плащ.

Людина, яка навіть уранці виглядала так, ніби хтось щойно витратив годину, щоб вона виглядала недбало.

Поруч стояв Мейр.

Той самий худий радник, який учора прийшов забирати будинок.

Рейн торкнувся мішечка з грошима під курткою.

Сто вісімдесят чотири срібних.

Навіть трохи більше.

Хотілося прямо зараз кинути монети Мейру в обличчя.

Але Гарен схопив його за руку.

— Потім.

— Я нічого не зробив.

— Ти подумав.

— Ти вже думки читаєш?

— Твої нескладно.

На балкон вийшов королівський глашатай.

Площа поступово стихла.

Чоловік розгорнув великий пергамент.

Червона печатка корони висіла на золотому шнурі.

— За волею Його Величності Алеріана Четвертого, короля Ардена, захисника Північної брами, володаря Семи Долин...

Хтось у натовпі пробурмотів:

— Та ближче до справи.

Кілька людей засміялися.

Варта подивилася в той бік.

Сміх припинився.

Глашатай продовжив:

— У зв’язку з порушенням кордону військами Східного Союзу та нападом на фортеці Рендал, Морейн і Севір...

Натовп загув.

Рейн глянув на Гарена.

Той не відреагував.

— ...Його Величність оголошує частковий збір королівського війська та резерву.

Площа вибухнула голосами.

— Знову?!

— Вони ж підписали мир!

— Мого сина тільки минулого року повернули!

— Скільки людей?!

Глашатай підвищив голос.

— Тихо!

Ніхто не стих.

Солдати вдарили древками списів об камінь.

Глухий ритм прокотився площею.

Люди поступово замовкли.

— Від міста Кайр та навколишніх земель до військового збору підлягають...

Він почав читати.

Рейн слухав.

Чоловіки від двадцяти двох до сорока років, які проходили службу.

Члени резерву.

Зареєстровані Провідники.

Колишні солдати.

Майстри певних професій.

Рейн видихнув.

Йому двадцять один.

Ще рік.

Поки.

Гарен поруч не рухався.

Рейн повернувся до нього.

— Ти підпадаєш?

— За віком ні.

— Як колишній орденець?

— Якщо знайдуть записи.

— А знайдуть?

Гарен глянув на нього.

— Сподіваюся, що ні.

Дивно.

Рейн думав, що старий просто не хоче воювати.

Але це прозвучало інакше.

Наче Гарен боявся не війни.

А того, що хтось згадає, ким він колись був.

Глашатай дочитав основну частину.

Потім перейшов до списків.

Імена.

Десятки.

Сотні.

Чоловіки в натовпі реагували по-різному.

Хтось мовчки опускав голову.

Хтось лаявся.

Один молодий коваль закричав від радості.

Його батько одразу дав йому потиличника.

Рейн почув знайоме ім’я.

— Брок Реммер.

Десь праворуч хтось засміявся.

— Тепер нехай ворогів б’є!

Рейн усміхнувся.

Броку точно сподобається.

Потім:

— Каель Дорн.

Рейн перестав усміхатися.

— Він резервіст? — тихо запитав.

— Очевидно, — відповів Гарен.

— Після вбивства офіцера?

— Армія дивно ставиться до злочинців, коли їй потрібні люди.