Розділ 3

Борг крові

Лорд Веннар прислав людей наступного ранку.

Не солдатів.

Це було б навіть чесніше.

Троє чоловіків у темно-зелених плащах стояли перед будинком Варрів так, ніби вже вирішували, де поставлять нові меблі після виселення господарів.

Рейн побачив їх ще з кінця вулиці.

Один — худий, високий, із вузьким обличчям.

Другий — кремезний, з коротко підстриженим волоссям і руками людини, яка більшість суперечок закінчувала без слів.

Третій тримав шкіряну теку.

Отже, найнебезпечніший був третій.

Рейн сповільнив крок.

Нижнє місто вже прокинулося.

Десь гриміли вагонетки.

З труб ішов ранковий дим.

Торговці виставляли на дерев'яні столи вчорашній хліб, переконуючи всіх навколо, що той свіжий.

Біля будинку Варрів сусіди старанно займалися власними справами.

Надто старанно.

Лія стояла на порозі.

Рейн одразу це побачив.

Вона була зла.

Не налякана.

Саме зла.

Це було сімейне.

— Що сталося? — запитав він.

Худий чоловік повернувся.

Йому було років сорок.

Чисто поголений.

Срібна застібка на плащі.

На грудях — герб Веннарів: чорний ворон над синім кристалом.

— Рейн Варр?

— Залежить.

— Від чого?

— Від того, хто питає.

Чоловік ледь усміхнувся.

— Радник Солт Мейр. Представляю інтереси його світлості лорда Кайра Веннара.

— Тоді, мабуть, ні.

Лія фиркнула.

Кремезний чоловік зробив крок уперед.

Мейр підняв руку.

Той зупинився.

— Мені казали, що ви складна людина, пане Варр.

— Мені казали гірше.

— Не сумніваюся.

Рейн підійшов до сестри.

— Вони заходили всередину?

— Намагалися.

— Я ввічливо попросив дозволу, — сказав Мейр.

— Він поставив ногу у двері, — відповіла Лія.

Рейн перевів погляд на кремезного.

— Цю?

Чоловік усміхнувся.

— Що?

— Ногу.

Усмішка зникла.

— Рейне, — тихо сказала Лія.

— Просто уточнюю.

Мейр відкрив теку.

— Думаю, ми можемо уникнути непотрібних складнощів.

— Ви вже стоїте біля мого будинку. Початок слабкий.

Радник дістав аркуш.

На ньому було багато дрібного тексту.

Внизу — велика червона печатка.

— Ваш батько, Едран Варр, мав боргові зобов'язання перед домом Веннарів.

Рейн мовчав.

Це він знав.

Після смерті батька документи з'явилися майже одразу.

Позика.

Відсотки.

Штрафи.

Застава будинку.

Мати тоді ще була жива.

Вона платила майже три роки.

Після її смерті борг перейшов Рейну.

І чомусь, скільки б він не платив, сума майже не зменшувалася.

— Я щомісяця плачу, — сказав він.

— Платили.

— Минулого тижня відніс дванадцять срібних.

— Саме так.

Мейр перегорнув сторінку.

— Проте умови договору змінилися.

Рейн подивився на нього.

— Самі?

— Відповідно до пункту сімнадцять.

— Якого пункту?

Мейр простягнув документ.

Рейн узяв.

Прочитав.

Потім ще раз.

— «У разі державної мобілізації кредитор має право вимагати дострокового погашення залишку боргу».

— Так.

— Мобілізації немає.

— Ще немає.

— Тоді якого біса ви тут?

Мейр спокійно забрав документ.

— Королівський указ буде оголошений протягом найближчих днів.

Рейн завмер.

— Звідки ви знаєте?

Мейр усміхнувся.

Не відповів.

Звісно.

Лорд Веннар володів шахтами.

Половиною складів.

Плавильнями.

Двома банками.

Майже всією землею навколо Кайра.

Якщо король планував мобілізацію, Веннар знав про це раніше за людей, яких збиралися мобілізувати.

— Скільки? — запитав Рейн.

Мейр дістав інший аркуш.

— Сто вісімдесят чотири срібних.

Лія тихо вдихнула.

Рейн навіть не одразу відповів.

— Скільки?

— Сто вісімдесят чотири.

— Минулого місяця було сто сорок один.

— Нарахування.

— Сорок три срібних за місяць?

— Відсотки. Штраф. Адміністративний збір.

— Адміністративний...

Рейн засміявся.

Неголосно.

Мейр подивився на нього з цікавістю.

— Щось смішне?

— Думаю, як красиво назвати пограбування.

Кремезний знову ступив ближче.

— Стеж за язиком.

Рейн повернув голову.

— А ти за ногою.

Чоловік стиснув кулаки.

Під шкірою передпліччя на мить проступило слабке синє світло.

Провідник.

Рейн відзначив автоматично.

Низький рівень.

Але сильніший за нього за запасом Ефіру.

Мейр знову зупинив охоронця.

— Три дні.

— Що?

— У вас є три дні, щоб сплатити борг.

— А потім?

Мейр повільно подивився на будинок.

— Майно переходить дому Веннарів.

Лія зблідла.

Оце вже Рейн побачив.

— Це наш будинок.

— Поки що.

— Тут борг менший за його вартість.

— Після оцінки залишок буде повернуто.

Рейн майже розсміявся вдруге.

Оцінку робив би той самий Веннар.

Рахував би той самий Веннар.

І повертав би теж Веннар.

Вони отримали б три срібних і подяку за співпрацю.

— А якщо я не віддам будинок?

Мейр подивився прямо йому в очі.

— Тоді його забере міська варта.

— Можете спробувати.

— Рейн, — прошепотіла Лія.

Мейр закрив теку.

— Я чув про ваші вечірні підробітки.

Рейн перестав усміхатися.

— Які?

— Ви ж розумний хлопець.

— Не завжди.

— Підпільні бої заборонені королівським указом.

— Тоді дивно, що половина людей Веннара регулярно на них ставить.

Мейр цього разу усміхнувся щиро.

— Дуже дивно.

Він поправив рукавичку.

— Три дні, пане Варр.

Повернувся.

Кремезний затримався.

Подивився на Рейна.

— Ще зустрінемося.

— Сподіваюсь, нога заживе.

Чоловік насупився.

Потім зрозумів, що його знову підкололи, й рушив за Мейром.