Розділ 2

Ефір

Синє світло не згасало.

Воно повільно розтікалося чорним металом, ніби щось усередині величезної похованої конструкції прокидалося після дуже довгого сну.

Шахтарі відступили майже до повороту тунелю.

Ніхто більше не жартував.

Рейн стояв перед стіною.

Гарен — поруч.

— Ти сказав, що знаєш цей знак.

Старий дивився на світіння.

— Я сказав, що впізнав його.

— Ні.

Рейн повернувся до нього.

— Ти сказав: «Я знаю».

— Не зараз.

— А коли?

Гарен стиснув щелепи.

— Коли над нами не буде двадцять людей із вухами.

Рейн озирнувся.

Шахтарі справді слухали.

Навіть ті, хто робив вигляд, що розглядає підлогу.

— Майстре, — обережно озвався один із них. — Що нам робити?

Гарен миттєво змінився.

Ще секунду тому перед Рейном стояв чоловік, який побачив щось із власного минулого.

Тепер — старший майстер шахти.

— Сектор закриваємо.

— А начальник?

— Я сам поговорю.

— Веннар шкуру з нас зніме.

— Якщо хочеш, можеш залишитися й пояснити йому особисто, чому троє людей уже зламали кирки об стіну.

Шахтар замовк.

Гарен показав на тунель.

— Усім назад. Ніхто сюди не повертається без мене. І ніхто ні з ким не обговорює побачене.

Кілька людей нервово засміялися.

Гарен навіть не посміхнувся.

— Я серйозно.

— А що казати?

— Що натрапили на нестабільну ефірну жилу.

— Але...

— Нестабільну. Ефірну. Жилу.

Він вимовив кожне слово окремо.

Цього вистачило.

У Кайрі всі знали, що буває з людьми, які ставлять зайві питання людям вищим за себе.

Шахтарі почали відходити.

Рейн не рушив.

— Ти теж.

— Ні.

— Варр.

— Торн.

Гарен повільно повернув голову.

— Не випробовуй моє терпіння.

— Мій батько носив цей знак.

— Знаю.

— Знову.

Старий заплющив очі.

Очевидно, зрозумів, що вдруге зробив ту саму помилку.

Рейн підійшов ближче.

— Тепер розповідай.

— Не тут.

— Чому?

— Бо я не знаю, що це.

— Але знак знаєш.

— Так.

— Звідки?

Гарен мовчав.

Рейн відчув, як усередині піднімається злість.

Не різка.

Гірша.

Холодна.

Сім років.

Сім років він знав Гарена.

Сім років старий допомагав їм із Лією після смерті батька.

Приносив їжу, коли грошей не було.

Домовився про роботу на шахті.

Навчив Рейна битися.

Навчив користуватися Ефіром.

І весь цей час щось приховував.

— Ти знав мого батька до Кайра?

Гарен підняв на нього очі.

Цього разу не відповів.

Відповідь і не була потрібна.

— Чорт забирай...

— Тихіше.

— Не кажи мені «тихіше».

Рейн ударив долонею об чорну стіну.

Гарен різко зблід.

— Не чіпай!

Надто пізно.

---

Світ зник.

Не поступово.

Просто зник.

Рейн більше не стояв у шахті.

Не відчував каменю під ногами.

Не чув Гарена.

Навколо була темрява.

А потім з'явилися зорі.

Тисячі.

Мільйони.

Вони розгорнулися довкола нього, ніби він опинився посеред нічного неба.

Рейн не дихав.

Перед ним зависло велике синє світило.

Поруч — ще одне.

Далі — червоне.

Біле.

Фіолетове.

Між ними простягалися тонкі нитки світла.

Лінії.

Маршрути.

Знаки.

Кола.

Незрозумілі символи.

Рейн простягнув руку.

Одна із зірок наблизилася.

Ні.

Не зірка.

Куля.

Світ.

На її поверхні були океани.

Континенти.

Хмари.

Рейн відсмикнув руку.

— Що...

Навколо спалахнули десятки інших сфер.

Різні.

Одні сині.

Інші зелені.

Деякі вкриті хмарами.

Одна майже повністю червона.

Ще одна мала навколо себе величезне кільце.

Рейн крутив головою.

Серце шалено билося.

Він не знав, що бачить.

Не мав навіть понять, щоб це описати.

Перед ним виник символ.

Коло.

Три лінії.

Вертикальний штрих.

Той самий.

Він збільшився.

Під ним з'явилися знаки.

Рейн не міг їх прочитати.

А потім почув голос.

Не чоловічий.

Не жіночий.

Холодний.

Рівний.

— ...ідентифікація...

Рейн завмер.

— Що?

— ...генетична...

Слово розсипалося шумом.

Зображення затремтіло.

— ...зразок...

Біль пронизав голову.

Рейн закричав.

---

Він упав на спину.

Повітря повернулося в легені.

Перед очима миготіли сині плями.

— Рейн!

Гарен стояв над ним.

— Рейн!

— Чую...

— Дивись на мене.

— Та бачу я тебе.

Гарен схопив його за підборіддя.

— Зіниці нормальні.

— Відпусти.

— Що ти бачив?

Рейн спробував сісти.

Голова розколювалася.

— Не знаю.

— Що саме?

— Небо.

— Яке небо?

— Зорі.

Гарен завмер.

Рейн помітив.

— Ти знаєш.

— Ні.

— Не бреши.

— Я не знаю, що ти бачив.

— Але не здивувався.

Старий відпустив його.

Чорна стіна знову була мертвою.

Жодного світла.

Жодних ліній.

Ніби нічого не сталося.

Рейн потер скроню.

— Там були кулі.

— Які кулі?

— Великі. З водою. Землею. Хмарами.

Гарен дивився на нього так, наче намагався скласти шматки якоїсь старої загадки.

— Ще?

— Символ.

— Той самий?

— Так.

— І?

Рейн вагався.

— Голос.

Гарен різко присів перед ним.

— Що він сказав?

— Не розібрав.

— Рейн.

— Щось про ідентифікацію. Потім... генетичну... і ще «зразок».

Старий зблід.

По-справжньому.

Рейн ніколи не бачив його таким.

Навіть коли одного разу в шахті завалило шістьох людей.

— Гарене.

Старий підвівся.

— Ми йдемо.