Розділ 2

Ефір

Синє світло не згасало. Воно повільно розтікалося по чорній поверхні, заповнюючи тонкі заглиблення, яких ще хвилину тому не було видно. Лінії тягнулися вгору, ховалися під породою, розгалужувалися й знову сходилися, наче всередині гори прокидалася величезна система, що пролежала без руху невідомо скільки років. Рейн дивився на неї, майже забувши про людей позаду. Шахтарі відступили до повороту тунелю. Навіть ті, хто кілька хвилин тому сперечався, кому доведеться міняти зламану кирку, тепер мовчали. Гарен стояв поруч. Рейн повернувся до нього.

— Ти сказав, що знаєш цей знак.

Старий не відривав очей від чорного металу.

— Я сказав, що впізнав його.

— Ні. Ти сказав: «Я знаю».

Гарен нарешті глянув на нього.

— І зараз не найкращий момент розбирати кожне моє слово.

— А коли буде найкращий? Через ще сім років?

Щелепи Гарена напружилися. На секунду Рейнові здалося, що старий відповість. Але той лише коротко озирнувся на шахтарів.

— Коли над нами не стоятиме два десятки людей, які вдають, що нічого не слухають.

Рейн теж обернувся. Кілька чоловіків відразу відвели погляди. Один раптом дуже зацікавився власними рукавицями. Інший почав поправляти ремінь лампи, хоча той і так сидів нормально.

— Майстре, — нарешті озвався шахтар із киркою. — Що нам тепер робити?

Гарен змінився майже миттєво. Ще секунду тому перед Рейном стояв чоловік, якого явно наздогнало щось із минулого. Тепер знову був старший майстер — той самий, якому щодня під землею довіряли життя кілька десятків людей. Він подивився на зламані інструменти, на світіння у стіні й коротко сказав:

— Сьомий сектор закриваємо.

— А Веннар?

— З Веннаром говоритиму я.

— Він шкуру з нас зніме. Нову жилу наказали розробляти ще сьогодні.

Гарен кивнув на шматок металу, об який розлетілися наконечники кирок.

— Хочеш залишитися тут і перевірити, що воно зробить із тобою?

Чоловік одразу замовк.

— От і добре. Збирайте інструмент. Ніхто сюди не повертається без мого дозволу.

Інший шахтар невпевнено запитав:

— А що казати нагорі?

— Нестабільна ефірна жила. Підвищений фон. Невідома реакція породи.

— Але це ж…

— Саме це ви й бачили.

Гарен вимовив останню фразу без погрози. Вона й не була потрібна. У Кайрі люди добре розуміли різницю між правдою і тією правдою, яку безпечно повторювати начальству. До того ж словосполучення «нестабільна ефірна жила» саме по собі мало достатньо ваги. Ефір давав місту світло, тепло й гроші, але кожен шахтар хоча б раз чув історію про людей, які лізли до незнайомої жили, а потім кілька днів кричали на порожні стіни. Ніхто не збирався перевіряти, чи цього разу буде інакше. Люди почали відходити. Рейн залишився. Гарен дочекався, поки останній шахтар зникне за поворотом, і подивився на нього.

— Ти теж.

— Ні.

— Не випробовуй моє терпіння.

— Ти знав цей знак ще до того, як ми сьогодні його побачили. Мій батько носив такий самий на шиї. Тож можеш або зараз сказати мені чому, або я почну ставити запитання кожному старому солдатові в Кайрі, доки хтось не відповість.

На обличчі Гарена промайнуло щось схоже на втому.

— Твій батько носив цей знак, — тихо сказав він. — Так. Я це знаю.

Рейн кілька секунд мовчав.

— Ти щойно втретє підтвердив, що знав більше, ніж розповідав.

— І вп'яте кажу: не тут.

— Чому?

Гарен вказав на чорну поверхню.

— Бо я не знаю, що це за річ. Не знаю, чому вона прокинулась. Не знаю, чи чує вона нас і чи взагалі слово «чує» тут доречне. І точно не хочу обговорювати біля неї речі, які твій батько намагався приховати.

Оце вже було більше, ніж Гарен сказав за всі попередні хвилини. І водночас недостатньо.

— Ти знав його до Кайра?

Старий замовк. Рейн відчув, як усередині піднімається злість. Не гаряча, не та, що змушує кричати й бити першого, хто трапиться під руку. Холодніша. Сім років Гарен був поруч. Після смерті батька приносив їм із Лією їжу, коли грошей не вистачало. Домовився, щоб Рейна взяли на шахту. Навчив тримати меч, правильно падати, не ламати собі зап'ястя при ударі й хоч якось керувати тим жалюгідним запасом Ефіру, який у нього був. Рейн довіряв йому більше, ніж більшості людей. І весь цей час старий щось приховував.

— Ти знав його до Кайра, — повторив він уже не як запитання.

Гарен нічого не сказав. Цього було достатньо. Рейн коротко засміявся.

— Чорт забирай.

— Говори тихіше.

— Не кажи мені говорити тихіше.

— Рейне…

— Сім років, Гарене.

Злість нарешті прорвалася. Рейн ударив долонею об чорну поверхню. Не сильно. Швидше від роздратування, ніж із наміром щось зробити. Гарен миттєво зблід.

— Не чіпай!

Рейн устиг лише повернути голову. А потім світ зник. Не потемнів. Не розмився. Саме зник. Рейн більше не відчував каменю під ногами. Зник біль у ребрах, тиск повітря, запах вологої породи. Навіть власне тіло на мить перестало здаватися чимось певним. Не було Гарена. Не було шахти. Не було нічого. А потім у темряві спалахнула перша зоря. За нею друга. Десята. Сотні. Тисячі. Рейн завмер, хоча навіть не був певен, що досі стоїть. Небо більше не було над головою. Воно оточувало його з усіх боків. Зорі висіли вгорі й унизу, спереду й позаду. Одні були крихітними, ледве помітними точками, інші горіли так яскраво, що поруч із ними зникали сусідні вогні. Рейн ніколи не бачив нічого подібного. Навіть високо в горах, де дим Кайра не закривав небо, зорі залишалися далекими. Тут вони здавалися майже близькими. Перед ним спалахнуло велике синювато-біле світило. Від нього тягнулися тонкі лінії, що з'єднували його з десятками інших точок. Рейн повернув голову. Ще одна зоря — червона. Далі жовта. Біла. Майже фіолетова. Між ними пролягали сотні світлових ниток. Деякі були тонкими, інші складалися у цілі пучки. На перетинах з'являлися символи, кола, цифри або щось, що Рейн сприймав як цифри, хоча жодного знака не знав. Він не розумів, що бачить. Але чомусь відчував: це карта. Не карта міста. Не королівства. Навіть не двох материків Астреї. Чогось незрівнянно більшого. Рейн повільно підняв руку. Одна з маленьких світлих точок відреагувала. Вона рушила до нього. Він відсахнувся, але точка продовжувала збільшуватися. Незабаром Рейн зрозумів, що це не зоря. Перед ним висіла куля. Величезна. Синя. По її поверхні рухалися білі хмари. Між океанами проступали зелені й коричневі масиви суші. Біля полюса сяяла біла шапка. Рейн перестав дихати. Це було схоже на Астрею, якою її малювали на старих картах жерців, — тільки занадто справжнє. Не малюнок. Не модель. Світ. Цілий світ. Навколо спалахнули інші. Одна куля була майже повністю вкрита хмарами. Інша — суха, червона, з величезними темними шрамами на поверхні. Ще одна мала довкола себе широке кільце, настільки велике, що Рейн спочатку вирішив, ніби дивиться на плоский диск. Він повільно повертався, намагаючись охопити поглядом усе одночасно. Серце калатало. У школі їм розповідали про Астрею. Про два великі материки. Про Північні острови. Про океани. Про пустелі за Великим хребтом. Про небо. Але ніхто ніколи не говорив, що за цим небом можуть бути інші землі. Інші океани. Інші цілі світи. Перед Рейном раптом спалахнув знайомий знак. Коло. Три тонкі лінії. Вертикальний штрих посередині. Той самий символ, який висів на шиї його батька. І той самий, який щойно світився у шахті. Знак збільшився. Під ним один за одним з'явилися нові символи. Рейн машинально спробував прочитати їх. Нічого. Знаки не нагадували жодної мови, яку він бачив. А тоді почувся голос. Рейн не зміг би сказати, чоловічий він чи жіночий. У ньому взагалі майже не було інтонації. Спокійний. Холодний. Надто рівний для живої людини.