Глава 6

Минав час, але нічого не відбувалося — ніби все було проти нього. Та Джон терпляче чекав. Нарешті батьки почали часто зникати на роботі, і він зрозумів — вони готуються до чогось дуже важливого! Адже йшли вони вдень, а поверталися майже під ранок. Батьки часто сварилися й сперечалися. Було зрозуміло, що вони явно готують щось серйозне. Йому треба було терміново дізнатися — що саме! Але як? Адже після того випадку, коли він їх побачив, вони стали дуже обережними й замикали кабінет на ключ. А ключ висів на шиї у батька.

Джон думав і нічого не міг придумати. Коли він ішов зі школи, то зустрів одного знайомого хулігана — Пітера. Підійшовши до нього, Джон збрехав, що не може потрапити додому, і, звісно, той дав йому відмичку. “Ось те, що треба”, — подумав Джон.

Коли батьки пішли, він нишком відкрив кабінет. Зайшовши туди, побачив купу паперів, карту міста, і на ній булавками були позначені місця — мабуть, попередні пограбування. Але найцікавіше було далі: на дошці він побачив оголошення — «Розшукується банда Чорний Молот!»

Він зрозумів, що це і була банда його батьків! Виявляється, їх уже кілька місяців намагалися спіймати!

Він підійшов до столу й побачив те, що шукав: на столі лежав величезний план будівлі. Роздивившись його, він помітив дату — 28 березня. “Це ж через тиждень!” — подумав Джон. Подивившись уважніше, він зрозумів, що це план центрального банку.

“Ось і чудово…” — промайнуло в його голові.

Настало 28 березня. Після школи Джон пішов до однокласника, а коли прийшов час, сів на автобус і поїхав до банку. Приїхавши на місце, він став чекати на зупинці. Коли до банку під’їхав фургон, він побачив, як із нього виходять його батьки в масках разом із бандою. Коли вони зникли в будівлі, Джон швидко підійшов до телефонної будки та зателефонував у поліцію.

Він знову сів на зупинці чекати. Коли під’їхало кілька патрулів, Джон підбіг до одного з поліцейських і сказав:

— Добрий вечір, це я вас викликав!

— Молодець, малий. А тепер іди додому й не заважай нам працювати!

— Ні, ви не розумієте! Там саме та банда, яку ви не можете зловити вже кілька місяців!

Там… там мої батьки!

— Що? Ти впевнений? — здивувався поліцейський.

— Так, так… не знаю, чи правильно я вчинив, але…

— Ти вчинив не просто правильно, а дуже мудро, хлопче!

А тепер не заважай!

Сказавши це, поліцейський узяв гучномовець і вигукнув:

— Увага! Ви оточені! Виходьте з піднятими руками!

У якийсь момент із будівлі банку вибіг чоловік, кричачи:

— Там заручники! Там заручники!

У ту мить Джон зрозумів, що зробив не просто правильно — він інакше не міг. «Заручники?» — ця думка знову й знову крутилася в голові. Голова паморочилась, він сидів на зупинці й нічого не розумів. Як його батьки могли взяти заручників?!

Нарешті, коли операція завершилась, він побачив, як його батьків ведуть у кайданках. Він чув, як його батько кричить:

— Я не знаю, хто нас здав, але він про це сильно пошкодує!!!

І коли вони з Каміллою побачили Джона поруч із поліцейським, вони все зрозуміли за його поглядом. Їх підвели до Джона, і Камілла спитала:

— Малий… що ж ти робиш?..

А Джон лише відповів:

— Пробачте… може, я й пошкодую, але краще житиму в дитячому будинку чи з іншою сім’єю — зате знатиму, що речі, які мені дарують, — мої речі, а не чужі.

З цими словами Джон сів у машину служби опіки й поїхав.