Глава 5

Коли Джон лягав спати, до нього зайшла Камілла побажати йому надобраніч

. І коли вона вже хотіла вийти, Джон зупинив її:

— Мамо…

Камілла зупинилася у дверях і, обернувшись, спитала:

— Що таке?

— Скажи, будь ласка, що ви з татом не злодії… Скажи, будь ласка, що всі ті речі, які ви мені даруєте, — це ви купуєте, а не забираєте в інших?..

Камілла знову відчула, як ноги налилися свинцем, а в горлі застряг ком.

— Звісно, любий… ну що ти таке кажеш…

— А той м’яч, який ви мені подарували? — Джон встав  з ліжка.

— Який м’яч? Незрозуміла вона

— Той, який ви забрали в Ізабелли?.. Я впізнав його тільки тому, що на ньому були наші підписи, які ми залишили!..

Зі сльозами Джон кинувся до матері, благаючи сказати, що все це неправда. Камілла лише плакала, притискаючи його до себе.

Вийшовши з його кімнати, вона пішла до Артура. Той, ніби нічого не сталося, курив сигарету, дивився футбол і пив коньяк. Вона зайшла в кімнату, вимкнула телевізор і запитала:

— Скажи-но, Артуре, а про який м’яч говорить наш син? Ти що, знову щось украв у дитини?..

— Відповідай! — крикнула вона.

Артур, зрозумівши, у чому справа, спокійно відповів:

— Ми тоді після пограбування ювелірки йшли назад, і я просто побачив м’яч біля дому… Так, я взяв його. Потрібен був ще подарунок для Джона.

— Ні, любий мій, ти не злодій… і не мафіозі… Ти просто клятий клептоман! Він же про все здогадується! Він дізнається — і тоді молися, щоб усе було нормально!

Усі наступні дні Джона мучила думка: невже він син злодіїв? Невже, коли виросте, йому теж доведеться стати таким — тим, хто відбирає в інших те, на що вони заробляли, може, все життя?..

Потім, з часом, він наче заспокоївся. Але одного разу, гуляючи з Ізабеллою та ще кількома друзями зі школи, він проходив повз магазини й раптом почув, як на протилежній вулиці, де був магазин техніки, розбилося скло.

Він обернувся й побачив, як кілька чоловіків виносять щось із магазину. Джон упізнав знайомий одяг — і з жахом зрозумів, що це його батько. Усередині все розривалося, немов ламалася невидима стіна. Чоловіки вантажили все у фургон, і раптом за кермом він побачив свою матір…

Не тямлячи себе, він попрямував до них і, підходячи, крикнув:

— Тату? Тату!..

Артур зупинився й глянув у його бік.

— Чорт… — тільки й вимовив він.

— Джоне… — тихо сказала мати, що сиділа за кермом.

На щастя, його друзі відійшли на пристойну відстань і не бачили всієї сцени. Артур хотів було зупинити Джона й поговорити з ним, але той крикнув, щоб він навіть не смів його торкатися, — і втік.

Він довго блукав на самоті, розуміючи, що все, про що він думав, стало реальністю: його батьки — злодії. От чому в нього було стільки іграшок, які не його. От чому вони ніколи нічого не пояснювали. Серце було розбите.

Під вечір він повернувся додому, де його вже чекали батьки. Побачивши його, Камілла підбігла й хотіла обійняти, але Джон зупинив її. Він глянув на неї й, усміхнувшись, сказав:

— Давайте забудемо. Я хочу їсти. Ходімо вечеряти.

Артур і Камілла нічого не розуміли, але трохи заспокоїлися. Під час вечері Артур хотів ще раз почати розмову, але Джон знову зупинив його, сказавши, що все гаразд. Після вечері хлопчик пішов спати.

Але заснути він не міг, бо в нього був план. Йому лише треба було дочекатися, коли батьки знову підуть на справу, і зробити те, про що він, мабуть, потім шкодуватиме… але це потрібно зробити!