Глава 4

Час минав, і нарешті прийшла весна, а з нею — і шкільні змагання. Джон із Томом також брали участь. За цей час вони дуже подружилися й часто гуляли біля озера, що було недалеко від дому Тома. Джон непогано плавав і пообіцяв влітку навчити цьому Тома.

На змаганнях вони мали бігти певним маршрутом. Вони всю зиму наполегливо готувалися, не пропускаючи жодного заняття з фізкультури. Коли настав день змагань, вони разом із рештою дітей стали на лінію старту. Коли вже приготувалися бігти, Джон помітив, що Том хвилюється…

Невдовзі пролунав сигнал, і всі кинулися вперед. Джон докладав усіх зусиль, але помітив, що Том сильно відстає. Коли він майже був біля фінішу, то не побачив Тома і занепокоївся. Зменшивши темп, він запитав у старшого хлопця:

— Ти не бачив Тома?

— Ні, — відповів той, продовжуючи бігти.

Джон не міг бігти далі — усі його думки були тільки про Тома. Він відчував, що щось сталося. Тому вирішив бігти назад, чим здивував декого з глядачів, які траплялися йому на шляху.

— Гей, що ти робиш? Ти ж маєш перемогти! — крикнув хтось.

Обернувшись, він побачив батька, але продовжив бігти назад, шукаючи друга.

Нарешті він дістався того місця, де востаннє бачив Тома, і помітив розвилку. Джон зрозумів, що Том збився з маршруту, і побіг шукати його. Добігши до великого дерева, він побачив Тома — той лежав, вивихнувши ногу.

Не роздумуючи, Джон підхопив його під руку й став тягнути до дорослих, аби покликати на допомогу, але всі вже зібралися ближче до фінішу. Коли вони нарешті дісталися, до них підбіг директор, адже минуло вже чимало часу, і всі їх чекали. Томові надали першу допомогу, а зрештою й вони отримали медалі.

Настало літо. Том і Джон проводили всі вечори біля озера, вчились плавати. Якось вони помітили дівчинку з довгим каштановим волоссям і блакитними очима. Ці очі просто зачарували друзів, і вони разом підійшли познайомитися.

— Е-е… привіт, — невпевнено сказав Джон. — Мене звати Джон, а це мій друг Том. А тебе як звати? Ти новенька? Я тебе раніше не бачив…

— О, привіт! Мене звати Ізабелла. До речі, наступного року я вчитимусь із вами. Приємно познайомитися!

Вони розговорилися. Виявилось, мама Ізабелли — вчителька, і вони нещодавно переїхали. Тепер вона мала викладати у них математику.

Все літо вони гуляли втрьох, купалися в озері, грали в м’яч. Улюбленим їхнім заняттям був футбол. І в останній день літа, після вдалої гри, вони з кількома школярами поставили свої підписи різнокольоровими водостійкими маркерами на футбольному м’ячі — на пам’ять, мало що станеться.

Настав вересень, і Джон святкував день народження. Хотів запросити друзів, але батьки були проти — повезли його до ресторану. Там було багато незнайомих людей, усі в дорогих костюмах і вечірніх сукнях. Усі вітали Джона, але йому хотілося розділити це з Томом і Ізабеллою.

Коли настав час розбирати гору подарунків, Джон мало не застиг на місці, але не подав виду, коли побачив до болю знайомий м’яч. Він узяв його до рук — і крик застряг у горлі.

Ті самі написи. Ті самі розчерки.

У грудях щось стислося.

«Ні… цього не може бути…»

Він підвів погляд на матір — вона посміхалася, розмовляючи з якоюсь жінкою.

Весь вечір Джон сидів мовчки, ніби щось у ньому зламалося.

Наступного дня, взявши м’яч, він побіг до Тома. Але, підійшовши до озера, побачив, як Том і Ізабелла сидять поруч, і серце йому стиснулося. В голові крутилася лише одна думка:

«Ні… мої батьки не злодії… ні…»

Та ще раз глянувши на м’яч, він кинув його в ще зелену траву.

Підійшов до друзів і побачив, що Ізабелла плаче.

— Привіт… Щось сталося? — тихо спитав він.

Том, побачивши друга, зрадів:

— Чудово, що ти тут! Хтось учора вкрав наш м’яч! Ми ще вчора з ним грали!

— Е-е… може, ми просто його десь тут забули? — намагався стримати хвилювання Джон.

— До речі, з днем народження! — сказала Ізабелла, витираючи сльози.

— Дякую… Але давайте все ж таки оглянемось, — сказав він, відчуваючи, як всередині щось кришиться на дрібні уламки.

Вони почали шукати, і раптом Джон вигукнув:

— Гей, ну ось же він, бачите!?

Друзі зраділи й одразу побігли грати. Поруч проходила дорога, і м’яч випадково викотився на неї. Том кинувся за ним, але спіткнувся й упав. Поки він підводився, Джон помітив, що на нього мчить вантажівка. Вони з Ізабеллою закричали, кликали його, але Том, наче не чув їхніх голосів.

Вантажівка наближалася.

І в якийсь момент у Джона все попливло перед очима… Він знепритомнів.

Коли прийшов до тями, побачив своїх батьків: батько мовчки курив, а мама плакала — тихо, не зупиняючись.

— Де я?.. А Том… Том… що з ним?.. — ледве вимовив Джон, прикриваючи обличчя руками.

Мати вийшла з кімнати.

Батько підійшов, сів поруч і, обійнявши сина, тихо сказав:

— Джоне… Тома… його більше немає з нами…

На похорон зібралося все місто.

Після церемонії, коли всі розійшлися, Джон підійшов до могили й поклав на неї ту саму червону машинку.

Не встиг він відійти, як відчув погляд — батько Тома стояв неподалік і дивився просто на нього.

— Звідки… звідки вона в тебе?.. — тихо запитав він.

Джон заплакав — тепер він зрозумів усе.

— Вона… вона завжди була ваша…

Пробачте…

Девід обійняв його, стискаючи так, ніби боявся відпустити.

— Ти не винен, малий… не винен… — прошепотів він крізь сльози.