Глава 3

Коли вони сіли обідати, в повітрі відчувалася напруга.

Артур, намагаючись розрядити обстановку, жартував, розповідав анекдоти, але Камілла не могла ковтнути й шматка.

Їй усе це здавалося безглуздим жартом долі, якимось химерним сном.

Після обіду, коли вона прибирала посуд, Артур підійшов до неї з усмішкою:

— Слухай, може, все-таки дати йому ту машинку? Нехай пограється! Уявляєш, який буде шок у його татка?

Він розсміявся.

Камілла мовчки подивилася на нього. Його сміх звучав у її вухах як щось чуже, холодне, далеке.

Вона йшла попереду, а хлопчики позаду, розмовляючи між собою. Їх супроводжував зимовий, колючий вітер.

Серце Камілли стислося, коли перед очима з’явилися старі будиночки — напівзруйновані, ледь опалювані. Лише з кількох труб тонко здіймався дим. Цілий район здавався сірим, безбарвним, забутим Богом.

Вони підійшли до одного з будинків. Стіни були потріскані, штукатурка місцями осипалася.

На мить Камілла відчула, як до очей підступають сльози — від усвідомлення того, що вона накоїла.

Вона постукала.

Двері відчинила невисока худорлява жінка в сірій сукні, поверх якої була накинута стара шуба, перешита на безрукавку.

— Добрий день, — тихо сказала Камілла. — Я принесла вам трохи одягу і привела Тома.

— Дякую вам! — жінка тепло посміхнулася. — Мене звати Шарлотта. Як добре, що в Тома нарешті з’явився друг! Не стійте на порозі, заходьте, ми саме сідаємо обідати.

Камілла увійшла. Усередині було тісно і холодно. На стінах висіли пожовклі шпалери, у кутах — павутина. Вони пройшли на кухню, де за столом сидів чоловік — батько Тома, Девід.

— Доброго дня, — сказав він, підводячись.

Всі сіли за стіл.

— А ким ви працюєте, пані Камілло? — запитала Шарлотта.

Від цього питання Камілла затримала подих.

— Я маю власну справу… керую перукарнею, — нарешті відповіла вона.

— А я за чоловіка відпрацьовую на заводі у дві зміни, — зітхнула Шарлотта. — Сьогодні ось вихідний. Ви, мабуть, уже чули, що сталося?

— Так… мені дуже шкода. Якщо вам щось буде потрібно — кажіть, будь ласка.

— Дякуємо вам щиро, — відповів Девід. — До речі, ви мені когось нагадуєте, пані Камілло… десь я вас бачив раніше, але ніяк не пригадаю, де саме.

Від цих слів Камілла відчула, як серце провалюється кудись униз, а тіло кидає в жар.

— Ще раз дякую вам за обід, — сказала вона, підводячись. — Ми з Джоном, мабуть, підемо, у нього ще уроки.

Шарлотта провела їх до хвіртки й ще довго дивилася їм услід, поки вони зникали поміж сірими будинками.

Після того, як Камілла з Джоном вийшли з подвір’я, двері тихо зачинилися за ними, і холодне повітря одразу вдарило в обличчя. Хлопчик ішов мовчки, Камілла весь час відчувала його поруч, але не могла нічого сказати — всередині було відчуття, ніби хтось невидимий стискає їй горло.

Так вони йшли всю дорогу мовчки, доки Джон не запитав:

— Мамо, а чому з Томом доля так обійшлася?

Чому мені все, а йому — нічого?.. Мамо, давай він і його батьки житимуть із нами?

Камілла посміхнулася.

— Тому що іноді життя несправедливе. І не в усіх вистачає сил, щоб іти до кінця, не здаючись…

Розумієш? — вона зупинилася й подивилася на Джона. — Запам’ятай, мій малюк: щоб не сталося і як би життя тебе не било, ти завжди повинен знайти в собі сили йти далі. Запам’ятай — сильними не народжуються, ними стають, проходячи всі випробування життя.

Розмовляючи, вони зайшли додому.

Артур сидів за столом і пив каву. Він підняв очі, усміхнувся:

— Ну що, совість полегшила?

Вона не відповіла. Просто пройшла повз, у спальню, зачинила двері й довго стояла біля вікна, дивлячись на сірий сніг, що падав на вулицю. У відображенні скла вона раптом побачила своє обличчя — втомлене, чуже. І вперше за довгий час їй стало страшно. Не за себе. За те, ким вони стають.