Глава 2

Каміла вклала сина спати, але сама не могла заснути. Усю ніч вона крутилася в ліжку, думаючи: чому Артур не сказав їй прямо? Ні, це неможливо… Коли вона виходила за нього заміж, знала — життя буде заможним, але не солодким. Та чому саме бідні? Чому саме вони? Це ламає всі кодекси, усі клятви, які він давав босу… А якщо бос дізнається, що Артур їх порушив? Боже… Він захоче позбутися його. А якщо це станеться — вона з Джоном залишиться сама… Ланцюг цих думок душив її всю ніч.

Вранці, коли син пішов до школи, Каміла вирішила поговорити з чоловіком.

Артур саме повернувся з нічної зміни. Зайшов у кімнату, обійняв її й поставив пакет на стіл.

— У нас сьогодні гарний улов, — усміхнувся він. — Фортуна нам посміхається. Дивись, який конструктор я відхопив для Джона!

Артур дістав коробку й показав Камілі, але вона відвела погляд і тихо сказала:

— Ти знову забрав це у бідних, які економлять кожну копійку? Чи з магазину іграшок?

Артур перестав усміхатися, різко спитав:

— А звідки я знав, що він бідний? Джон захотів — отже, я мав…

— Але не таким способом, Артуре! — перебила його Каміла, не давши договорити. — Через нас його син залишився без Різдва, а батько — хворий!

— Я просто… — почав Артур, але вона знову перебила:

— Ти давав клятву нашому босу! Ти не маєш права красти у бідних і залишати їх ні з чим! Знаєш, що буде, якщо хтось дізнається? Зараз повернеться Джон — і ми з ним разом… візьмемо цей конструктор і віднесемо його Тому!

Артур розсміявся:

— Добре, добре… Я все одно його купив.

Каміла лише важко зітхнула:

— Смішно чути це від людини, яка примудрилася поцупити старовинний паркет зі старого будинку…

Поки батьки з’ясовували стосунки, у дверях з’явився Джон — щасливий, з рюкзаком за плечима. Поруч стояв хлопчик із сором’язливою усмішкою.

— Мамо, тату, привіт! Це Том — мій друг! Я вам про нього розповідав! Ми пограємо в моїй кімнаті!

Камілла застигла. На мить її наче пройняв холод. Серце зупинилося, а по спині пробіг тремтячий піт. Артур, ніби нічого не помітивши, розкрив обійми й з широкою усмішкою підійшов до хлопців.

— Привіт, Том! Як справи, друже?

— Дуже добре, дякую, містере Артуре! — відповів Том, трохи збентежений.

— От і прекрасно! — урочисто мовив Артур. — Джоне, покажи Тому свою кімнату, поки мама готує обід!

Камілла мовчки розстібала рюкзак Джона, викладаючи з нього зошити, олівці, підручники. Слухала, як Артур весело сміється в кімнаті, як хлопці щось вигукують, сміються. І раптом — тиша.

— Ось подивись, Том, — почувся голос Артура. — Подобається?

Камілла обернулася. В руках чоловіка була вона — та сама червона машинка.

У грудях защеміло, дихання урвалося.

— Це ще що, — з усмішкою сказав Артур. — Вона ж їздить! Ну-ка, Джоне, дай пульт, покажи Тому, як вона працює!

Джон натиснув кнопку — машинка загуркотіла, блиснула фарами, закрутилася по підлозі. Хлопці сміялися. Артур дивився на них, задоволений, як батько, що створив ідилію.

— А може, Том забере її на кілька днів? Пограється — потім поверне, га?

Слова повисли в повітрі.

Камілла відчула, як щось у ній рветься. Вона різко підвелася, схопила підручники — і з усієї сили кинула їх на стіл.

Глухий удар пролунав, наче постріл.

Артур і діти одночасно обернулися.

І побачили, як Камілла, не сказавши ані слова, виходить із кімнати.