Глава 1

Не скажу, що ми жили бідно — мої батьки працювали, як вони самі казали, на дуже небезпечній, але прибутковій роботі, і завжди вночі. Я ніколи не знав, чим вони займаються, але знав одне: варто мені чогось захотіти — і вони це мені дадуть.

Одного разу, в канун Різдва, проходячи з батьками повз вітрину магазину, я побачив величезну червону пожежну машину на пульті управління. Я завмер біля вітрини, затамувавши подих. Я одразу уявив себе пожежником, що рятує людей. Чомусь я завжди хотів когось рятувати або оберігати від чогось, сам того не розуміючи — тоді пророкував собі власну долю.

Батьки насильно відтягнули мене від вітрини, але наступного ранку під ялинкою я побачив цю машину.

Мій дитячий захват тоді був неймовірний, і поки я стрибав по кімнаті від щастя, батьки спокійно сиділи й пили вино, радіючи, що мені добре.

І тільки тепер, дивлячись на свій поліцейський жетон, який я здав сьогодні, виходячи на пенсію, я розумію ціну всього цього.

Коли Різдво та канікули закінчились, я знову пішов до школи. Ледве переступивши поріг, я почув, як у вчительській шепочуться:

— Ви чули? — заговорщицки промовила перша вчителька. — Батько Тома сильно захворів…

— Та що ви?! — здивовано вигукнули інші.

— Його пограбували… прямо під Різдво! — продовжила вона. — Коли він йшов з подарунком для сина…

Коли я зайшов у класс, я побачив однокласників які заспокоювали Тома. Том, наш тихий і скромний однокласник, був із бідної родини. Його батько працював до виснаження, і грошей у них завжди не вистачало, а тепер ще й це…

— Бідна дитина… — тихо видихнув хтось із нас. — Треба якось їм допомогти.

День пройшов непомітно, я весь час був занурений у власні думки. Мені здавалося, що доля несправедлива: одним дає все, а в інших забирає.

Я вирішив зробити щось приємне для Тома. Після школи я віддав йому свою стару машинку, з якою вже не грався:

— Ось, тримай, це тобі!

Том подивився на мене великими очима й взяв її так, ніби боявся, що її знову відімуть:

— Дякую, Джоне!

Того дня я проводив його додому. Вони жили в бідному кварталі, і по дорозі додому я ледве стримував сльози. Саме там ми з Томом почали дружити.

Прийшовши додому, я за вечерею розповів все батькам. Але слова батька повергли мене в шок:

— Пограбували, кажеш? — хмикнув він. — Сам винен, що не зміг захистити себе. Джоне, ти повинен уміти постояти за себе. Якщо не зможеш — це зроблять за тебе!

Я не міг повірити своїм вухам. Я завжди вірив у справедливість, а тепер здавалось, що батько її зовсім не розуміє. Я почав сперечатися з ним, що ще більше його розлютили.

Коли я вже готувався лягати спати, до мене зайшла мама. Вона подивилась на мене тепло і лагідно:

— Завтра я піду до Тома і віддам йому твої старі речі, — сказала вона. — Іноді маленька доброта може зігріти більше, ніж слова.

Я відчув дивне полегшення. Навіть якщо батько не розумів, мама дала зрозуміти, що добро все ж має значення. Того вечора я зрозумів, що дружба з Томом — це мій маленький спосіб зробити світ трішки справедливішим.