Відпустити, щоб впустити

Оля йшла по дорозі і дико ревла. Машини сигналили, намагаючись зігнати з проїжджої частини збожеволілу дівчину. Її очі затуляла маска з розчарування та болю. Такі собі складники. Ні, вони не знають, та й вона сама не усвідомлює: зі старим життям покінчено. Несвідомо та моторошно вона прощалася з усім, що було до чортового «сьогодні», відокремлюючи від страшного «вчора».

Коли йде чоловік усе змінюється. Час йде повільно, виразніше чуєш, як цокає годинник, вариться десята чашка кави та нестримно б’ється розбите серце. Оля просто не могла уявити, що колись таке може трапитися з нею. Він же її любив, він не міг так щиро брехати ... Не міг! Чому ж пішов? Питання поглинали її розум все сильніше та сильніше, не знаходячи жодної «правильної» відповіді.

З Олегом вона знайома ще з дитинства. Прості сусідські товариші, які розуміли один одного. Дружба плавно переросла в юнацьку закоханість, і класу з 8 вони були разом. Ці 10 років вони жили один одним, відчували, розуміли. Врешті-решт, їй так здавалося. Розчарування та біль ходять поруч, напевно, вони родичі. Оля знову заплакала, обійняла пошарпаного ведмедя й якось непомітно, вперше за 3 доби, заснула.

Дзвінок в двері і бадьорий голос на тому боці: «Олько, дуриндо, відчиняй, здавайся веселощам!». «Це напевно Марійка, - подумала дівчина, - прийшла мене рятувати». Дійсно, прийшла Марійка. Вона була тим самим центром позитивної та шаленою енергії. У Олі часом було відчуття, що смуток і Марійка несумісні. Залетівши в двері з пляшкою віскі, Марійка стрепенулася та величезними очиськами глянула на Олю. Помовчавши хвилинку, так би мовити від шоку, сказала: «Будемо рятувати, подруга, будемо рятувати!»

Поглинувши на двох пляшку віскі, Оля з Машкою обговорили «від і до» всіх мужиків світу. Оля любила Олега, але доводи подруги були прості та зрозумілі: набридла - пішов до іншої. П’яна та розбита, більше не хотіла шукати причини в собі: це ж все він; йому підтримка, ласкаві слова, хороший секс, гаряча вечеря без вимоги подарунків або уваги. І що? Та нічого ... Кінець і коронна фраза: «Вибач, ти занадто гарна для мене». У п’яному маренні, Оля чітко вирішила, що помститься, стане найщасливішою і бажаною, а він ще пошкодує, він повинен пошкодувати.

Тиждень пройшов непомітно. За цей час дівчина змінилася: нова зачіска, новий стиль, новий макіяж, але не вистачало одного - нового чоловіка. Їй вже і не хотілося, але план помсти вимагав чоловіка. Повертаючись з роботи, Оле чомусь не хотілося додому, тягнуло піти кудись подумати. Вона зайшла в першу кафешку, замовила улюблене лате та просто дивилася у вікно. Листя падали і кружляли. Осінь ... Вона так любить осінь. Оля зловила чийсь погляд, такий же тьмяний і самотній, як у неї, тільки очі блищали. Молодий чоловік років 30 дивився на неї і посміхався. Вона опустила очі. Ніжний погляд. Він підійшов.

- Андрій.

- Я – Оля.

Через 10 хвилин вони розмовляли начебто знайомі все життя. Їй було добре і спокійно. У ньому щось було - родзинка. Дивне і незрозуміле почуття наповнювало її груди.

Оля з Марійкою сиділи та пили віскі. Минулого разу приводом був похорон, а цього - народження. Вона народилася заново, відчуваючи, що можна не тільки віддавати, але й отримувати. Ненароком згадала про безглуздий план помсти та сказала: «Марійко, знаєш, спасибі йому, якби не пішов, я б не була настільки щаслива». Марійка засміялася, але нічого не сказала.

Це була ще не любов, але вже не закоханість. Вони сміялися, трималися за руки та дивилися один одному в очі. «Знаєш, я тебе шукав все життя. Ти особлива". Вона могла відповісти теж саме, але в цьому не було потреби. Все і так було зрозуміло. Андрій і Оля насолоджувалися прекрасним «сьогодні» і не боялися «завтра». Причина дуже проста: вони разом.