6

Ми вже зібралися знову бігти до школи, однак за хвірткою почувся важкий стогін – Сергій нарешті прийшов до тями. Однокласник сидів, тримаючись за голову, й дивився на землю. Ми допомогли йому підвестися.

— Женя? Оксана? — здивовано дивився то на мене, то на подругу. — А ви звідки тут?

— Е-е-е… випадково повз проходили. Ти в порядку?

— Я в порядку, але…

Мабуть, згадавши про зустріч з Пеком, Сергій став озиратися й одразу ж натрапив поглядом на двох богів. Спершу видав купу незрозумілих звуків, тицяючи пальцями на незадоволеного рогатого, а потім заверещав:

— Чур тобі, Пек! Чур тобі, Пек! 

— Тут я вже, тут, — спокійно обізвався Чур, труснувши Пеком. — Пора йти!

Ми хотіли покинути добряче враженого Сергія вдома, але він настояв на тому, аби піти з нами. І це було гарною ідеєю, адже він знав дорогу попід старий парк, яка провела нас навпростець до школи. Та неширока стежина була безлюдною та тихою. Лише старі ліхтарі, що освітлювали дорогу тьмяним світлом, запросто могли видати наших незвичайних супутників. Але, на щастя, нам ніхто не трапився.

Двері в підвал так і залишилися прихиленими. Із-за них вибивалося червоне світло. 

— Йой! То воно знову запрацювало! — вигукнула Ксеня. 

Я навіть за серце вхопився, уявивши, кого ще могло до нас принести!

Але на щастя, коли ми забралися всередину, портал у Пекло був зачиненим, тільки горіло оте багряне полум'я кільцем. 

— Що нам робити? — я почувався розгубленим. М'яко кажучи, бажання повторювати той ритуал не хотілося. 

Але, на щастя, з нами був добрий бог, який просто швирнув Пека до стіни, наказуючи забиратися звідси.

Бог пекла востаннє глянув на Чура злобними чорними очиськами, гупнув булавою об стіну, тим самим відкриваючи портал додому, й легко застрибнув усередину.

Портал закрився одразу ж, полум'я згасло, залишаючи по собі лише чорний слід на стіні. 

— Гей! — опам'ятався Сергій, який весь час дивився на ці події з захватом. — А як же славнозвісні бійки між Чуром та Пеком, де аж земля здригається?

— У нас таке собі перемир'я, — знизав плечима бог й звернувся до Ксені. — Не грайся із вогнем, чаклунівко! У тобі стільки сили, що можна світ догори дриґом перевернути, Пек виявиться дитячою грою.

Ксеня заворожено дивилася на могутнього Чура, який у світлі ліхтарика здавався дещо величним, навіть страхітливим. 

— Що ви маєте на увазі? — вирішив уточнити я.

— Звичайні люди не мають сили діставати богів пекла.

Попри все, що я сьогодні бачив, все одно не міг повірити у те, що сказав Чур. Тобто моя подруга була однією із… кого? Богинь? Чаклунок? Відьом?

Розпитати ми нічого не встигли, бо Чур, весело підморгнувши, крутнувсь на місці, як той вихор, і зник, ніби розчинився у повітрі.

— Він називав тебе чаклунівкою! — вигукнув я, обертаючись до подруги. — Повірити не можу! Ти що відьма?

— Та не може такого бути, — махнула рукою Оксана, йдучи до виходу. — Яка з мене чаклунка? 

— Оце так пригода! — незрозуміло чому радів Сергій. — І часто ви таким захоплюєтеся? Досі не можу повірити, що то був могутній Чур!

— Ми таким більше не захоплюємося, — твердо відповів йому. 

Провівши Сергія до його стежини, ми поплентались додому.

— Тітка мене вб'є, — підсумувала Ксеня. —  Котра вже там година?

— Сьома, — глянув на годинник. — І мені, мабуть, влетить…

За десять хвилин стояли біля наших будинків, тепер вже зі сміхом згадуючи цей день.

— Не розумію, чому прийшов саме Пек… — задумалась подруга. — Я ж думала про привида своєї прабабусі…

— Е-е-е… тут таке діло… — почухав я потилицю. — Про Пека думав я… 

— Серйозно? — Ксеня стукнула себе долонею по лобі. — Ну ти й… молодець!

— Ну вибач мені, — пробубнів, — поки ти промовляла оті незрозумілі звуки… Звідки ти їх взагалі взяла?

— Які ще незрозумілі звуки? Я все "по зошиту" робила.

— Ти калякала, ніби якась відьма! 

— Не правда! — дівчина дістала з ранця зошит і стала показувати мені на слова, які розібрати було неможливо. — Ось, поглянь! Читай, читай!

Я навіть не став дивитися, глядів лише на Ксеню.

— Придивись уважніше, подруго, там явно не українська.

Тріпнувши її волосся, швидко обійняв Оксану на прощання й пішов додому. А біля хвіртки, озирнувшись, бачив, що дівчина й досі здивовано вдивлялася у той зошит.

Вдома було тепло та затишно. Подумки подякувавши за це Чурові, роздягнувся й пішов шукати маму. 

— Ти де пропадав? — хвала богам, вона була в гарному настрої і навіть не запитала, що з моїм телефоном.

— Не повіриш, ми з Оксаною сьогодні викликали бога пекла з того світу…

— А, ясно, ну йди мий руки, вечерятимемо! 

Усміхнувся, розуміючи, що вона все одно ніколи мені не повірить…

Вітаннячко моїм читачам! Сподіваюся, це веселе підліткове оповідання вам сподобалося! Якщо так - не забудьте тицьнути вподобайку, аби зігріти серце авторці. А якщо ще й відгук напишете - бережи вас Чур!))) 

Дякую, що поринули в цю історію разом зі мною!