4

— Ойойой! — бідкалася Ксеня, сидячи під стіною, на яку її відпихнув цей чорт. — Предки ж нам голови поскручують!

Я мовчав, ще не до кінця усвідомлюючи масштаби трагедії. Портал на той свій зник, залишивши після себе лише обвуглений круглий слід. Двері валялися за кілька метрів від входу. Телефони наші чомусь не вмикалися. Певно, ритуал на них подіяв якимось чином. Пек бігав на волі, шукаючи собі невинну жертву.

— Цікаво, чим ми йому не сподобалися? Чому нас не забрав, а кудись утік. Ще й серед білого дня! Дідько!

— А ми хіба невинні? — махнула рукою подруга, підводячись. — Тільки он на останньому уроці однокласника брудом поливали, а що вже казати про той випадок, коли ми з тобою на минулий Гелловін малечу лякали до сліз, одягнувши костюми привидів. 

— Так, — з розумінням кивнув, згадуючи той день, від якого й досі відчував сором.

— Треба щось робити, треба виправити це все. Знайти Пека… Як тільки він тут з'явився, я ж… Не важливо. 

Ксеня забрала наші ранці, зошит, який валявся на землі й, сповнена рішучості, пішла до виходу. Я попрямував слідом.

Ледь не надірвавши собі пупи, прихилили двері, сподіваючись, що ніхто не помітить, Оксана занесла ключі охоронцеві й ми разом покрокували геть з території школи.

— Пек, дідько його, бог пекла! — бурмотів я. — Не могла викликати когось менш причетного до потойбіччя?  І де нам тепер його знайти?

— Потрібна інформація. Ми повинні дізнатися про цього бога все, що тільки можна. Інакше не впораємося…

Мені в голові, наче щось перемкнуло. Я миттю згадав, де бачив його ім'я тим гарним шрифтом.

— У парк! — смикнув Ксеню за руку й зірвався на біг.  — Виставка тітки Ліни! Книга, яку я читав, була про міфологію!

Однак ятки з книжками в парку вже не було. Мабуть, жінка повернулася до бібліотеки. Не роздумуючи, ми помчали туди.

Святая святих тітки Ліни знаходилася приблизно за кілометр від парку, тому ми добряче захекалися, поки добігли туди. 

— Добрий… день… — я ледь міг говорити, повітря катастрофічно не вистачало, а Ксеня взагалі стояла, спершись долонями об коліна й намагалася оговтатися. — Книжка… нам потрібна книжка… міфологія…

— Що трапилося? — стурбовано спитала бібліотекарка, скидаючи окуляри.

— Е-е-е… нічого… просто посперечалися з другом. Це дуже важливо… і терміново…

Сказати правду я не наважився, все ж таки навряд чи тітка Ліна повірила б. Жінка кілька секунд сканувала мене пильним поглядом, тому я натягнув на обличчя милу посмішку, щоб бажання влаштувати допит в неї зникло.

— Зараз принесу, — підвелася вона й пішла вздовж книжкових полиць.

Ми нетерпляче провели її поглядами туди й назад. Поки тітка Ліна не поспішаючи заповнювала формуляр, ми нетерпляче стояли, переминаючись на місцях та розуміючи, що на рахунку кожна хвилина.

Коли нарешті отримали довгоочікувану та бажану книжку, то вирішили не зволікати й одразу ж вмостилися в читальному залі, спинами до тітки Ліни. Розгорнули книгу на потрібній сторінці й побачили мальоване зображення Пека, яке було доволі схоже на оригінал. На малюнку бог пекла мав набагато довшу бороду й здавався вищим. Ксеня одразу ж взялася читати вголос, а я лише бігав поглядом по рядках.

У книзі писалося, що Пек не лише бог пекла, а ще й різних бід – війни, бійок, кровопролиття… 

— "…сильний, наганяє страху своїм зовнішнім виглядом, — швидко читала подруга у пів голоса, — має роги, копита і хвіст. Приходить на землю, аби вчинити розбрат, від якого потім отримує сили… Також затягує в своє підземне царство невинних, аби знущатися та мучити їх… — тут Оксана зітхнула, не припиняючи читати. — І лише одного боїться Пек – домашнього бога Чура (Цура), охоронця домашнього вогнища, бога миру та злагоди, затишку та достатку." Так он звідкіля та приказка, про яку вчителька говорила! 

— Ох, даремно ми не слухали, що там торочив Сергій… Можливо, вже б і знайшли Пека, не гаяли часу. 

— Так… — Ксеня вернулася до змісту, відшукала Чура й відкрила потрібну сторінку.

Цей бог мав людську подобу,  вогняно-руде волосся й зображувався сильним, але добрим.

— Певно, ви з ним родичі, — пожартував я, натякаючи на їхні схожі відтінки волосся, однак дівчина проігнорувала мене, одразу ж беручись читати.

— "Чур, або Цур, Шур, бог сімейного вогнища, проживає у теплій затишній хаті, на печі. Є ворогом для бога пекла та війни, Пека… Вислів "Чур тобі, Пек!" існує з давніх-давен та вимовляється у разі небезпеки… Також вважається захисником… — дівчина пропустила кілька рядків, у яких не було нічого важливого, вихоплюючи лише деякі фрази. — …оберігає…" Ось! "Лише Чурові під силу впоратися з Пеком. Він здатен пробиратися у пекло та відбивати невинні душі, повертати їх на землю. В давнину вважалося, що бійки між Чуром та Пеком утворювали землетруси… Також чур був покровителем земельних володінь…"

Далі Ксеня замовкла, пробіглася очима до кінця й навіть трохи знітилася.

— І жодного слова, як знайти цього Чура… 

— Та й Пека ще треба пошукати, — почухав я потилицю й знову став переглядати текст у пошуках хоча б якоїсь зачіпки, але все було марно. — Побіг шукати невинну душу. А де ж він її знайде у нашому місті? Всі грішні… Ми он сьогодні відзначилися лихослів'ям. Аж соромно перед Сергієм, він то у нас…

Я недоговорив, але Ксеня мене прекрасно зрозуміла. Бо в усій нашій школі не було добрішої людини ніж він! 

— Не може бути, — захитав головою, — гадаєш, Пек за ним побіг?

Подруга затулила обличчя руками, напевно, роздумуючи над моїм припущенням. Мені й самому в голові це не вкладалося, але було логічним.

— Алло! Алло! — пролунало у нас за спинами. —  Сергійку! Алло!

Оксана забрала руки від обличчя й втупилася на мене, а я на неї. Обернулися обоє до тітки Ліни, яка вже бубоніла щось собі під ніс.

— Все в порядку? — спитав я, затамувавши дихання.

— Так, щось шурхотіло у слухавці, мабуть, випадково зателефонував, — промовила тітка Ліна, не відриваючись від книги, й повільно перегорнула сторінку.