3

— Ксеню… Що це в біса таке? — спитав я її, заворожено дивлячись на кільце, яке стало підсвічуватися дивними багряними язиками полум'я.

— Мені вдалося, — прошепотіла дівчина, відступаючи до мене. — Я змогла. 

Мені це все не подобалося. Ой як не подобалося!

Полум'я зростало, ніби набирало сили. Невідомо звідки у глухому підвалі промайнув вітер, сплутуючи мого чуба, Оксанине волосся, й задуваючи в наші обличчя пил, який тут зроду віку не прибирався. Довелося прикритися руками, аби захистити очі. Ксеня від пилу дуже гучно стала пчихати раз за разом, я лиш двічі кахикнув. А потім відчув це… відчув, що в кімнаті крім нас ще хтось є. 

Підвів погляд на кільце й аж здригнувся від жаху. Бо в стіні з'явився круглий отвір, а звідти виглядало розгніване обличчя. Дивився незнайомець чорними великими очима прямо на мене, ніби з'їсти хотів. В червоному світлі вони здавалися хижими та сповненими ненависті. З густого волосся чоловіка стирчали роги. 

— Ксеню, — смикнув за рукав подругу, яка, здається, нарешті припинила пчихати.

— Що? — спитала роздратовано, розтираючи носа руками. Мабуть, він досі свербів.

— Ксеню, зараз же подивися на своє довбане кільце!

Щойно дівчина побачила результати своїх діянь, як одразу ж почала відходити назад, не приховуючи жаху. А рогатий не припиняв дивитися то на мене, то на неї.

Несподівано він вискочив звідти й опинився по цей бік стіни, змушуючи нас податися назад. Він був невисоким, мабуть, не діставав нам і до грудей, але мав дуже страхітливий вигляд. В руці тримав булаву й, здавалося, от-от збирався напасти. Замість ніг мав копита, а ще позаду нього теліпався хвіст.

 Страх пробрався за пазуху, не давав дихати. Я відчував спиною прохолодний бетон і гарячково думав, як  дістатися дверей, які знаходилися збоку за рогом, приблизно за п'ять метрів від нас. 

— Оксано, що це в біса таке? — прошепотів їй, не зводячи очей з цього чудовиська.

— Не знаю. Я робила все так, як було написано в зошиті… Він… він схожий на чорта…

Далі Ксеня замовкла, бо рогатий примружив очі й ступив крок вперед.

— Ви! Жалюгідні людиська! — голос у нього теж був доволі моторошним, аж неприємні мурахи по спині забігали. — 

 Як ви тільки посміли потривожити великого Пека, бога пекла?

Пек? Знову цей Пек? Всесвіт знущався з мене!

Оскільки ми проковтнули язики від страху, Пек ще дужче розізлився. Його і без того широкі ніздрі роздулися у гніві, він замахав булавою.

— Відповідай! — показав на мене нею і мій язик сам заговорив.

— Я взагалі збоку стояв і лише дивився!

Клянуся, я не збирався цього казати, не збирався зраджувати Ксеню, але той демон щось зі мною зробив!

— Ти! — показав на подругу.

— Я гадала привида побачимо…

Ксеня, здається, боялася ще дужче мене, бо почала тихо схлипувати. Потрібно було вибиратися з підвалу і негайно! Обережно взяв дівчину за руку й, повільно штовхаючи її, став тупцяти в бік дверей.

— Гадала! Ви тільки й умієте, що гадати! А мізкувати людям не дано!

— Ксеню… — прошепотів їй. — На рахунок три біжимо до виходу

— Нікчемні створіння, які весь час хочуть зустрітися з потойбіччям, а щойно його бачать, миттю пудять у штани!

— Од-дин…

— Жалюгідні! — гаркнув Пек і ступив крок вперед, від чого ми обоє ахнули й ще більше прилипли до стіни. — Двійко дітей, бояться, мов горобці кота!

— Два… 

До повороту залишалося зовсім не багато. Якби Пек постояв ще хоча б кілька секунд, ми змогли б утекти. Ймовірно, навіть замкнути його в підвалі…

— Але в цьому є й перевага! — дуже хитро посміхнувся він. — Візьму собі невинну душу, щоб мучити її на дозвіллі! 

— ТРИ! ТРИ! ТРИ! — заволав я, штовхаючи подругу до виходу. 

Ми рвонули, але Пек був значно швидшим. Коли рятівні двері були за два кроки, бог пекла наздогнав нас. Я вже був готовий прощатися з життям, але він розштовхав нас по боках і, з усієї сили врізавшись у металеві важкі двері, вилетів назовні разом з ними. А за мить його й слід простиг!