2

День проходив, як зазвичай, ми вчилися, спілкувалися з однокласниками, трохи сачкували. Особливо, на останньому уроці літератури. Хотілося, аби навчання чим скоріше закінчилися й ми змогли нарешті зайняти себе чимось цікавим.

Але, наче на зло, Ульяна Кирилівна говорила й говорила, весь час втягуючи клас в розмову.

— … а хто знає, звідки цей вислів узявся? Женю, може ти скажеш?

Вчителька дивилася на мене пильно, чекала відповіді. А я поняття не мав про що йшлося.

— Який ще вислів? — шепнув Оксані й вона знизала плечима. 

— Поняття не маю, — чесно відповів, дивлячись, як Сергій на першій парті вже тягнув руку, аби відповісти. Часом він так дратував тим, що знав майже усе! Недаремно в нього не було друзів!

— Розкажи Євгену, що ж таки означає приказка "Чур тобі, Пек!", — Ульяна Кирилівна дала слово нашому відміннику. 

І я навмисне не слухав, що він там молов про якогось бога, який щось там охороняв. 

— Ух, ботан, — прошепотів подрузі, — завжди все знає та корчить з себе професора наук. Хоч би раз змовчав, може тоді з ним спілкувати захотілося.

— І не кажи, — підтримала мене Ксеня, — терпіти його не можу через те, що все знає. Часом дивлюся, наче нормальний хлопець, а як відкриє рота, то аж стукнути хочеться. 

Ми ще трохи попліткували про однокласника, а потім, отримавши зауваження від учительки, мовчали до кінця уроку, скорчивши незадоволені мармизи.

Коли настало довгоочікуване закінчення уроку, я вже намилився йти в парк, але Ксеня мене спинила, щойно ми вийшли в коридор. 

— Нам треба пробратися в підвал, — сказала тихо, озираючись навколо. 

— Що? Який іще підвал? — не міг второпати я. 

— Риту-ал, — проговорила ледь розтуливши губи, а поглядом проводила нашого вчителя фізики похилого віку. 

— Ритуал, — тихо повторив я, намагаючись зрозуміти, що вона має на увазі.

— В тому зошиті написано, що під час виклику привида з потойбіччя не повинно бути сонячного світла. А де іще ми зможемо знайти таке глухе приміщення? 

— А дочекатися, коли сонце сяде?

— Ти ж знаєш, що моя тітка не любить, коли я вертаюся додому затемна. 

— Хочеш сказати, їй подобається, що ти носишся підвалами? — розвів я руками.

— Шшш… Ходімо! 

Напевно, моя подруга мала в роду відьом, інакше чого б їй так легко вдалося вициганити ключі від підвалу в охоронця, а потім ще й відімкнути двері саме тоді, коли ніхто не бачив. Я лише дивився на те все збоку й щиро дивувався.

В підвалі було сиро, добряче чимось тхнуло. А ще достобіса моторошно! Хоч ми й присвічували ліхтариками з телефонів, та це нічого не змінювало. Страх аж холодив спину, але, дивлячись на Ксеню, якій взагалі було море по коліно, я навіть знаку не подавав.

— Все, треба готуватися, — зловіще мовила подруга, дістаючи з сумки старий-престарий зошит з коричневою палітуркою і тицяючи його мені. — Ти поки подивись, аби я нічого не упустила, а потім будемо викликати привида. 

Я розгорнув той зошит, пробігся очима. Більшість слів там була написана якоюсь незрозумілою мовою та ще й геть поганим почерком, але дещо все ж я розібрав.

"...намалюй кільце червоним кольором… гілочки лаванди… зосередься на тому, кого викликаєш… промовляй слова шість разів…"

Поки я намагався розібратися з тією дивною писаниною, Ксеня червоною дитячою крейдою намалювала на стіні кільце. 

— Вийшло навіть рівно, — не зміг втриматися й пожартував, але подруга пропустила мої слова мимо вух.

— Так,  тепер потрібно лаванду… — стала діставати з рюкзака сушені квіти й всівати ними підлогу. 

Я не був впевнений, що Ксеня все робить правильно, бо в зошиті таких деталей не знайшов. Але заперечувати не став, адже все одно не вірив у магію.

Покінчивши з травою, дівчина забрала в мене зошита, розгорнула й стала читати.

Ксеня видавала такі дивні звуки, що я просто офі… був дуже враженим! Гортанні, сипучі, шиплячі, пискляві, потім знов гортанні. Перебивати її не наважувався, бо стало ще моторошніше від її отих "заклять". Лише світив ліхтариком у підлогу, переминався з ноги на ногу та поправляв чуба, який постійно спадав на лоба. 

Через кілька хвилин звик до страхітливих звуків, задумався про останній урок, вчительку, Сергія. В пам'яті спливла фраза "Чур тобі, Пек!". Пек… Це ім'я було якимсь таким знайомим. Пек, Пек, Пек… Пек. Де ж я його зустрічав раніше? Ще до сьогоднішнього уроку. Навіть перед очима воно стояло, виведене гарним та незвичним шрифтом. Пек, Пек. Як то часто буває, я був лише за мить до того, щоб згадати, але Ксеня раптом замовкла, а кімнату залило яскравим червоним світлом…