Глава 8

— Ти була права, від них ніякого толку, — заявив Міралес, як тільки ми опинилися вдома.

Я пирхнула і відійшла від нього, на ходу скидаючи плащ.

— Коли вони надішлють вісника, ти перенесеш мене подивитися, як вони впораються.

Цього разу пирхнув вже картеф. По-звірячому так, ніби вовк чхнув. Стягнув свій пір’яний плащ і розвісив на спинці стільця:

— Вони не впораються.

Сівши на ліжко, я почала розшнуровувати високі, прикрашені орнаментним золотом чоботи — штуку досить важку, зате виглядаючу по королівськи.

Моя думка повністю збігалася зі словами Міралеса. Вони не впораються. Стоячи там, перед «повстанцями» я дивилася на них і розуміла, що весь сенс їх зібрань протягом двадцяти років — це поплакатися один одному, як все погано, і ходити потім між зрадників з внутрішньою гордістю, що ось, є ще той, хто, незважаючи на загрозу для життя, все ще вірний мертвим королям. Хтось сказав би, що їм не вистачало сильної руки, щоб направити їх, щоб для них був сенс діяти. Я скажу, що вся ця повстанська ініціатива і не замислювалася ними як щось, що буде вимагати дій.

Купка пустодзвонів.

— Не впораються, — я кивнула, відставляючи чоботи, і почала розв’язувати наручі. — Я хочу подивитися, як вони будуть виправдовуватися.

Картеф підійшов ближче, сів поруч навпочіпки, почав розшнуровувати наручі за мене.

— Існує ймовірність, що після цього вони спробують тебе вбити.

Я кивнула. Це було дійсно так. Двадцять років у них був свій незламний світопорядок, а тепер з’явилася я, немов привид того, що вони не зробили, і стала вимагати від них… занадто багато на їх погляд.

— Якщо вони спробують, ми будемо готові.

Міралес посміхнувся, як посміхаються тільки картефи — від його усмішки віяло зовсім не веселощами, а небезпекою і передчуттям крові. Він потягнувся було вперед, до моїх губ, але раптом завмер, смикнувши вухом.

— Що? — тут же насторожившись, пошепки поцікавилася я.

Він мовчки піднявся на ноги, повернув голову вліво, вправо, немов прислухаючись, а потім швидко відступив до свого плаща.

Пояснення більше не були потрібні. Нас або вже знайшли, або зараз знайдуть. Вирішувати треба було швидко. Битися чи бігти. Я підхопила тільки що зняті чоботи і наручі, сунула їх картефу і метнулася за своїм «робочим» костюмом — чорним одягом з картефскої тканини. Поки я накидала на плечі плащ, Міралес залив в каміні і так майже що згаслий вогонь, перекинув мені захований за полицею кинджал і підхопив свою сумку. Швидко оглянувши кімнату, ми зробили крок один до одного і зникли, залишивши сторожку назавжди.

Ні, можна було б кивнути картефу, дозволяючи йому всіх убити. Він був би навіть радий. Але це не зберегло б наш притулок в таємниці — там, де зник загін солдатів явно щось не чисто, і обов’язково з’явиться парочка нових. І їх знову довелося б вбивати. А в третій раз замість загону могла з’явитися вся королівська стража.

Новий притулок вибирав Міралес. З властивими картефам уявленнями про безпеку, він переніс нас в підвал одного з покинутих міських будинків, а таких стало більше за двадцять років. У стіні тут виявилися таємні двері, за якими була умовно простора, порожня кімната. Що тут було раніше, вгадати було складно, але судячи по отворам в стінах — до них досить довгий час щось було прибито. Можливо, шафи або полиці. А може й ні. Для мене головним було те, що в цьому місці поки що безпечно. Але темно.

Я чула, як мій супутник пересувається по кімнаті, адже у картефів відмінний нічний зір, сама ж стояла і чекала, коли він закінчить. І через деякий час розставлені ним по кутах кристали, розміром з мою долоню, почали випускати блакитне світло, поступово занурюючи кімнату в примарні сутінки. Тепер я, звикнувши до такого освітлення за роки, прожиті в Підземних містах, теж могла рухатися. Втім, особливо тут робити було нічого. Хіба що нарешті повністю зняти з себе золотий обладунок.

Міралес допоміг зі шнурівками і ременями, щось невдоволено бурмочучи. Їх Володарі ніколи не носили чогось настільки безглуздого. Настільки ж незадоволеним він був і коли допомагав мені все це на себе начепити, і коли ми крали цей обладунок зі старої резиденції батька. І тільки коли я стояла перед ним, одягнена в поблискуюче від полум’я каміна золото, він ковзнув рукою по оголеній шкірі талії і визнав цей одяг досить цікавим. Але безглуздим в бою, бо відкривав фактично всі вразливі місця. Після пояснення, що це парадний обладунок, покликання якого всього лише показати військовий настрій, а точніше силу духу принцеси, і зробити гарний, жіночний і сяючий образ, картеф лише сильніше розчарувався в світогляді арлеїв і їх цінностях. «Війна — це не красиво і тим більше не сияюче. Це кров, бруд, біль і смерть». Я була з ним повністю згодна. І якби я хотіла отримати владу серед картефів, мені не потрібно було б так вбиратися. Але арлеї йдуть за світлом, за образом, їм створеним. І щоб отримати їх підтримку потрібно відповідати їх вимогам.

Стягнувши це, на погляд картефа, суще знущання, я залишилася в облягаючих шкіряних штанях і ліфі з більш м’якої шкіри. Уклавши обладунки під стіною, Міралес дістав з сумки роздобутий їм незрозуміло де напівпрозорий халат з м’якої тканини, розшитої срібною ниткою, і накинув його мені на плечі. Я уявила, як я мала б виглядати з боку і нервово хихикнула.

Сівши на розстелений біля іншої стіни плащ, чоловік окинув мене поглядом і посміхнувся:

— А знаєш, цей одяг ідеальний для тебе.

Я звела брови до перенісся і пішла до нього, на ходу вставляючи руки в рукава халата:

— Ти знову за своє?

Міралес відкинувся на спину, дозволивши мені сісти на себе зверху, погляд його червоних очей став темніше.