Глава 7

— Збирайся, ходім.

Катреф кинув в мене новий одяг, трохи щільніший, ніж давав до тих пір. Чоловік виглядав роздратованим сильніше звичайного. Хоча ні, правильніше було б сказати, він був злий, майже до рівня люті.

Я одягалася швидко і мовчки, боячись піднімати на нього очі. Він чимось дзвенів, незвично шумно пересуваючись по дому. За час перебування тут, я вже майже перестала його побоюватися, просто поводилася тихо, як і личить полонянці. Викликати у червоноокого господаря ще більше роздратування, ніж він до мене відчував, не було ні найменшого бажання. Більш того, коли відчинилися двері, і я зрозуміла, що він повернувся від Володаря цілим і неушкодженим (навіть не знаю, чому я так переживала, що з ним щось трапиться, адже в місцевих традиціях я не розбиралася зовсім), я була дуже рада. Але на цій високій зустрічі щось явно пішло не так.

Ледве я була готова, картеф підійшов майже впритул, і, крутячи мене, як ляльку, розклав «по місцях», приготовану ним зброю.

Це налякало мене ще більше. До цього зброю він мені давав тільки на тренуваннях, а зараз і одяг на мені був зовсім як на ньому.

— Ходім, — ледь закінчивши мою екіпіровку, буркнув чоловік і потягнув мене до дверей.

— К-куди ми йдемо? — бачачи, що він веде мене в зовсім вже незвичну сторону, зважилася на питання я.

Він мовчав, ніби й не чув мого тихого голосу. Але я вже знала, наскільки хороший у його раси слух.

Стало зовсім страшно. Я навіть подумала спробувати упиратися, але не зважилася. Що він, при його нинішньому стані, зробить, якщо я посеред вулиці почну істерику, не хотілося навіть представляти.

Картеф привів мене у велику печеру, освітлену літаючими під стелею сферами, розміром з мою голову. У центрі чорнів провал, від якого віяло небезпекою так сильно, що навіть я це відчула. І різко загальмувала, не в силах і далі спокійно йти за чоловіком. Він різко смикнув мене за руку, підштовхнув до краю прірви.

По той бік діри стояло п’ятеро картефів, одягнених в довгі накидки, що аж стелилися по підлозі.

Центральний з них заговорив рідною мовою, явно вимовляючи якусь ритуальну промову. Мій господар щось коротко відповів і різко штовхнув мене вперед. Я скрикнула, падаючи в безодню, і в падінні бачачи, як віддаляється картеф, несподівано ставший дуже спокійним. Вирішити, що він теж зрадник я не встигла — падіння припинилося, перетворившись в болісне скочування по крутому схилу. Досягнувши дна, я мимоволі застогнала від болю. Особливо сильно боліли лопатки і ліве коліно. І тут же завмерла — низький рик пролунав, здавалося, з усіх боків, пустивши по шкірі натовп крижаних мурашок. Я підняла голову вгору, почувши ще одну фразу на картефском. Міралес стояв там, на самому краю, і дивився на мене.

— Бийся або помри, — перевів він, і поруч зі мною впав його меч.

Різко сівши в ліжку, я заполошно озирнулась по сторонам. Вже звична сторожка була порожня. Мерзлякувато обхопивши плечі, я потягнула халат зі стільця, що стояв поруч. Тонка, розшита червоною ниткою тканина не могла подарувати багато тепла, але холодно мені було не через вечірні сутінки, що спустилися за вікном.

Обережно присівши біля каміна, я переклала прідготовлені дрова і підпалила майже догорівшою свічкою затиснутий між двох скіпок пучок волокон дерева тар. Піднісши потріскуючий вогник до дров, я ще деякий час спостерігала, як полум’я розростається, даруючи все більше тепла. На мить мені привиділися в ньому палаючі очі з мого сну-спогаду, і довелося прикрити повіки, роблячи глибокий вдих. Я ледь не загинула в тій прірві. Прокушене плече, пробитий рогом бік, роздряпана в м’ясо гомілка. Назад Міралес виніс мене на руках. Крізь загасаючу свідомість я чула, як він щось роздратовано розповів картефам, що все ще стояли по той бік, після чого розвернувся і пішов. До сих пір те випробування залишається для мене одним з найжахливіших спогадів.

За спиною звично повіяло магією картефа. Майже відразу на плечі лягли його долоні:

— Ти в порядку?

Я кивнула, піднімаючись на ноги і повертаючись до нього. Чоловік окинув мене підозрілим поглядом, але залишився задоволеним.

— Я знайшов твоїх повстанців. Сьогодні у них збори. Ми йдемо?

Три доби. У нього пішло на це всього три доби. Я повільно вдихнула, прикриваючи очі.

— Дай мені одягнутися. Нехай вже все вирішиться.

Міралес переніс мене в підземелля під королівським палацом. Це було дивно і розумно одночасно. Таємні тунелі, призначені для порятунку королівської сім'ї, тяглися під будівлею і ширилися далі, виходячи за межі палацових споруд. Це був цілий лабіринт і в дитинстві ми, бувало, гралися тут з друзями. Іноді ми губилися і палацовий дворецький, альтер Матриїл, виводив нас, читаючи моралі своїм «істинним тоном дворецького». Мене це тішило.

Вважалося, що це місце — одне з найбільш захищених в королівстві. Адже по ходами можна було як вийти, так і увійти, та тільки обрані знали всі пастки, особливо зосереджені ближче до виходів, і тільки знаючі могли когось сюди провести. Те, що вони зібралися саме тут, де ніхто не здогадається шукати, вселяло надію, що хтось із знаючих теж з ними.

Картеф підвів мене ближче, і ми завмерли в тіні, спостерігаючи за присутніми.

Вони сиділи за довгим столом, всі в однакових темно-синіх накидках з глибокими капюшонами, що приховували обличчя.

— У день, коли нові володарі забрали трон нашого королівства, ми поклялися, що ніколи не приймемо тих, хто смертю взяв владу. У день, коли на площі вивісили косу нашої принцеси, ми втратили будь-яку надію…