Глава 4

Вранці на мене зійшла байдужість. На той момент, як я прокинулася від того, що більше було схоже на забуття, ніж на сон, картефу вже не було. Куди він пішов? Я раптом усвідомила, що мені все одно. Лежачи на хутряній шкурі і дивлячись в стелю печери, що була для нього домівкою, я… не хотіла нічого робити. Можна було б спробувати розв’язати мотузку, спробувати втекти… От тільки куди? У мене більше немає дому, більше немає союзників, немає хоч якогось місця, куди б я могла піти. Та й, відверто кажучи, я не вірила, що звідси можна ось так просто втекти. Тому я просто лежала і дивилася на кам’яні відколи стелі.

Десь всередині іглисто горів голод, намагаючись достукатися до затуманеної байдужістю свідомості. Але він був нічим у порівнянні з порваним на шматки серцем. Один на один з власним горем, я піддалася йому цілком і повністю, потонувши в ньому без залишку.

Рипнули двері, а через кілька секунд наді мною схилився картеф. Коротке волосся, здавалося, було в безладі, стирчало в різні боки білим пір’ям.

— Ти не повинна просто так лежати, — несподівано моєю рідною мовою заговорив він. — Інакше ти помреш.

— Можливо, я хочу померти, — ледь чутно відгукнулася я, після досить довгої паузи, під час якої він не зводив з мене своїх червоних очей.

— Добре, — несподівано кивнув він.

І його руки зімкнулися на моїй шиї.

— Сайре, Літіель.

Я відкрила очі, подивилася на схиленого наді мною Міралеса і подалася вперед, охоплюючи його шию руками. Він підхопив мене під спину, сів рівно, саджаючи собі на коліна, притиснув до себе. Утнувшись носом йому в шию, я слухала, як розмірено б'ється його серце, і як моє заспокоюється, починає вторити йому. Бути в його обіймах завжди заспокоювало.

— Я ходив дивитися на результат. Вони зняли тіло, але городяни все ніяк не можуть заспокоїтися. Король заявив, що це лише дурний жарт або спроби заколотників посіяти смуту.

— Ніби вони ще є, — відгукнулася я, трохи послабляючи обійми і утикаючись чолом в його плече.

— Цілком імовірно. Чому ти думаєш, що немає? — Міралес прибрав руки, спонукаючи мене відхилитися і подивитися йому в обличчя.

— Тому що за двадцять років вони вже всі мертві. Або присягнули на вірність новому Королю.

Картеф м’яко провів рукою по моєму волоссю, відводячи його з лиця, пропустив пасма крізь пальці. Потім ледь помітно посміхнувся:

— Невже в цій країні, населеній тими, хто йде за надією, немає достатньо вірної істоти? Хоч одієї?

Я задумливо прикрила очі.

— Арлеі, як і люди, йдуть за надією. Це їх і ламає. Ви перестаєте боротися, як тільки втрачаєте надію. «Мені не було чого втрачати», говорите ви, «Нема на що сподіватися». Ви не розумієте, що боротися потрібно не дивлячись ні на що, до останнього подиху, до останньої краплі крові. І не важливо, що буде потім. Завжди важливо тільки одне — вижити тут і зараз. Ось що тече в крові картефів. Ти одна з нас, Літіель. Просто поки що не усвідомлюєш цього розумом. Ти думаєш, що готова померти, думаєш, що тобі більше нема чого жити. Цим ти так схожа на арлеїв і людей. Та тільки-но твоєму життю починає загрожувати небезпека, ти готова на все, ти будеш боротися, нехай твій розум і буде говорити, що це безглуздо. Як тоді на березі. Твій розум розумів, що так чи інакше тобі не перемогти. Але коли ти встаєш на межу смерті твій розум — не більше, ніж ніщо. Тебе опанувує інстинкт. Найдавніший і найсильніший. Виживання. І цим ти — одна з нас. У цьому — твоя справжня суть. Я лише хочу відкрити це тобі.

Це була найдовша промова, коли-небудь чута мною у виконанні Міралеса.

Можливо, я нинішня, яка вижила в Підземних Містах, серед тих, хто цінує своє власне життя понад усе, і після того, як своїми очима бачила зраду тих, в кого вірила, просто занадто зачерствіла, щоб повірити в можливість збереження відданості серед представників Вищих Домів. Я бачила, що намагатися противитися новому королю було б самогубством, а значить, річчю абсолютно безглуздою. Але Міралес був правий. Ця країна все ще йде за надією. Прості арлеі, що її населяють, все ще сподіваються на диво. Безглузда, безпідставна надія, що змушує їх жити далі. Яка ймовірність того, що серед знаті теж є хтось, хто все ще вірить, хто все ще сподівається, і все ще готовий покласти заради цих примарних істин своє життя?

Нинішня я сказала б, що такої ймовірності немає. Але Міралес говорив про це цілком серйозно, а він занадто часто був правим, щоб я могла ставити під сумніви його слова.

— Що ж. Тоді, я думаю, після кількох наших ходів вони спробують зв’язатися зі мною. Адже кому, як не мені вони повинні були зберегти вірність, і за ким, як не за мною, вони повинні мати бажання йти?

Картеф задоволено кивнув. Можна було б подумати, що він намагається відродити в мені надію або ж віру в арлеїв. Але так міг би подумати тільки той, хто його зовсім не знає. Наводячи мене на думку про ймовірність наявності все ще вірних мені Вищих Домів, він робить не що інше, як готує мене до того, що це може виявитися правдою.

— Ти повинна бути готова до всього. Щоб мати гнучкість, щоб змінити лінію плану, не розгубившись і не зупинившись ні на мить. Не потрібно при цьому ні на що сподіватися. Ти просто повинна допускати ймовірність самого немислимого, якщо хочеш вижити.

— Як допустити ймовірність, що ти дійсно мій друг і можливо тобі дійсно можна довіряти?

— Так, щось на зразок того. Але ти не повинна сподіватися на це без жодних сумнівів.