Глава 1

Двадцять років по тому

Місто… змінилося. Крокуючи вулицями, я не могла позбутися відчуття, що все навколо стало похмуріше. А думала, що після Підземних міст тут все здасться навіть занадто яскравим. Не здалося.

Намочені дощем, вулиці мутно блищали від бруду, багато ліхтарів не горіло, а те, що було видно в світлі тих, що залишилися, виглядало досить… трагічно.

Запустіння і розруха. При батькові такого не було.

— Багаті стали ще багатшими, а бідні — біднішими.

Хто б сумнівався. Ті, хто отримав трон таким звірячим способом, просто не могли правити інакше. Мені… було б боляче побачити, що моя країна процвітає під рукою вбивць мого батька.

Йти по вулицях було дивно. Вони здавалися такими знайомими, і одночасно чужими. Немов були лише відображеннями. Немов тут бігала інша дівчинка, наче це зовсім інше місто. Дивлячись на ці будинки, крокуючи по цим мостовим після стількох років, я відчувала себе так, ніби колись прочитала цікаву і живу книгу про щасливу принцесу, а тепер потрапила в точну, але похмуру копію місця, де вона жила.

Інше місто. Інша дівчинка.

Не принцеса, а вціліла.

На центральній площі стояла споруда, дуже схожа на шибеницю. Тільки замість небіжчика там бовталася прив’язана до балки мотузкою коса. Довге волосся, що сріблилося в променях визирнувшого з-за хмар місяця. І табличка.

«Свідоцтво смерті кронпринцеси Літіель Аерін».

Прихована широким плащем з глибоким капюшоном, я підійшла до «постаменту». Оглянула косу, що злегка хиталася на подихах вітру, як справжній небіжчик.

Так ось воно як.

З-за спини звично повіяло прохолодою, а на грудях потеплішав амулет.

— Свідоцтво моєї смерті, — не повертаючись, немов би ні до кого і не звертаючись, повідомила я.

Він вийшов вперед, торкнувшись мого плаща пір’ям своєї накидки, задумливо оглянув постале перед очима і мовчки, різко здійняв руку вгору.

З долоні злетів невеликий ніж, зрізав мотузку, яка утримувала косу, і тут же, огорнувшись темними розводами його магії, повернувся на місце.

Зрізана коса мертвою змією повисла на підставленій руці. Він перебрав пальцями, немов перевіряючи її на м’якість, а в наступну мить вона спалахнула чорним полум’ям, на очах перетворюючись у зникаючий не долітаючи до бруківки попіл. Чоловік повернувся до мене, дивлячись злегка роздратовано. В ту мить, в променях місяця, він був як ніколи схожий на Вісника Смерті. Особливо в його улюбленій пір’яній накидці, так схожій в нічній темряві на розслаблені крила. І з коротким, білим як сніг волоссям, яке в місячних променях, здавалося, злегка мерехтіло.

Я оглянула спочатку його, потім спорожнілу шибеницю, і розвернулася до всього цього спиною.

Далі по місту ми йшли удвох.

Мої кроки віддавалися легким побрязкуванням полегшеного обладунку під плащем, він же прямував слідом нечутною тінню, мовби й не мав тіла взагалі.

Дивно, але вулиці були порожні. Немов це місто-привид, де з живих були тільки я, та він. Всі віконниці були наглухо закриті, але навіть в щілини між ними не пробивалося ні промінчика світла. Так, в таку пізню годину більша частина населення вже спала. Але що здивувало найбільше, так це відсутність жебраків. Я думала, їх будуть цілі зграї. Обірваних, голодних, хворих, проводжаючих перехожих похмурими поглядами з-під довгого, розпатланого волосся. Але на вулицях був тільки бруд і запах іржі від ліхтарних стовпів.

При батькові їх фарбували в красивий, золотий колір.

Ми пройшлися по вулиці, по якій я з батьком і свитою виїжджали в Дальню Резиденцію. По гладкому камінню бруківки котилася золота карета, запряжена парою білих коней з довгими гривами, а на узбіччях завжди збиралися натовпи городян. Вони махали нам руками і кричали добрі побажання. Всі сміялися.

Цей образ спалахнув в пам’яті і пронісся повз, як міраж, створений зголоднілим, згасаючим від спраги розумом. Серце в грудях стрепенулося, застукало швидше, розганяючи по тілу біль і тривогу. І тут же заспокоїлося, повернувши звичний, повільний ритм.

Немає більше того світу, тієї дівчини. Немає.

Він пройшовся вперед, роздивився довкола, озирнувся на мене, дивлячись з питанням в червоних очах. Я смикнула загостреними кінчиками вух і пішла далі, звернувши в непримітний провулок. У кілька кроків розгону підстрибнула, відштовхнулася від стіни і стрибнула на край одного з дахів. Піднялася вище, завмерла на вершині, дивлячись на палац, що звідсіль здавався таким далеким. Розташований на сусідньому з містом пагорбі, він завжди був прекрасно освітлений. І зараз він сяяв, як гори золота в полум'ї тисячі свічок. Хоч щось залишилося незмінним.

Він встав за моєю спиною, теж дивлячись на палац. Ледь чутно чи то хмикнув, чи то пирхнув. У картефів не прийнято освітлювати наземні частини своїх міст. Занадто небезпечно, занадто пригортає увагу. В їхньому світі світло на поверхні — вірна смерть. Щоб стратити винного, його зв’язували, прив’язували до спини палицю з запаленим ліхтарем і викидали під світло зірок. Вважалося, що це найжахливіший спосіб покарання.

У нас же це ознака надзвичайного багатства і самомилування. Принаймні, зараз я дивилася на це саме так. Мій батько теж любив освітлювати палац. Але тоді це було символом благополуччя. Чому? Тому що і місто теж було освітленим.

Я пройшлася до краю даху, перестрибнула на наступний.

По той бік пагорба, спускаючись до річки Тирс, були розташовані резиденції знаті, де представники Високих Домів перебувають, коли приїжджають в місто. Туди я не пішла, подивилася здалеку. Тому що та частина міста теж була освітлена, що називається, від щирого серця. Навіть по деревах в саду розвісили паперові ліхтарі.

Це світло настільки різко контрастувало з неосвітленими міськими вулицями, що ставало бридко.