Зустріч з чудовиськом

Ось уже декілька років я підіймаюсь у свою (та й у всі інші) квартири виключно сходами. Деякі люди вважають мене диваком, проте з часом мене перестало це тривожити. Навіть маючи важкі сумки, я завжди обираю сходи замість нього… Замість ліфта.

Я досить довго сиджу на цьому форумі та нарешті вирішив поділитися власною історією. Це сталося, коли я став жити самостійно. Я був студентом, молодим гульвісою, що часто затримувався на вечірках або побаченнях з дівчатами до пізньої ночі. Після вступу до університету батьки вирішили винаймати мені квартиру, щоб не тіснитися в кімнаті гуртожитку з такими ж студентами.

Квартира та була досить хороша: сучасний на той момент ремонт, справна сантехніка та електрика, проте знаходилася вона далеко від центру міста (Київ, якщо комусь раптом стане цікаво). Та й сам будинок був старим. Відповідно до цього, ліфт теж був не новітній. Старі рекламні оголошення, які хтось старанно, вічно дряпав ключами, і мерехтлива лампа, що дає тьмяне, оранжево-червоне світло.

Так ось, одного разу, повертаючись додому близько одинадцятої години вечора, я за звичкою викликав ліфт, перебуваючи на першому поверсі. Світло блимнуло, неприємно задзижчавши, але я не звернув на це належної уваги, хоча, з огляду на подальші події, мав би. “Старий будинок – старі лампи. Напевно, пора міняти”, – подумалося мені. Ліфт з гулом спустився до мене, і я зайшов, відразу натискаючи кнопку 5 поверху.

В той момент моє нутро вже підказувало мені, що з цією поїздкою щось не так. Вона була занадто довгою. За моїми відчуттями, я б вже мав бути поверсі так на 11, але це було неможливо, адже в будинку всього 9 поверхів.

Я заспокоював себе. Говорив собі, що то просто старезний ліфт, який просто занадто довго їде на п’ятий поверх. Таке ж може бути, вірно? Старі механізми і все таке. Так я заспокоював себе до тих пір, доки миготливе світло ліфтової лампи зовсім не згасло, а механізм спуску-підйому не зупинився з гучним гуркотом.

Усвідомлення ситуації прийшло досить швидко, як тільки, увімкнувши ліхтарик на телефоні, я глянув на пристрій виклику диспетчера (така невелика коробочка, прикріплена в кутку ліфта, можливо, хтось ще такі пам’ятає). Пристрій був весь заліплений жуйками та покритий багатьма шарами балончикової фарби. З останньою надією я все ж декілька раз натиснув на кнопку, але вочевидь це не дало ніякого результату. Перевірив телефон – сигналу немає. Єдиний варіант – спробувати докричатися до когось на поверхах.

Після хвилин п’яти відчайдушного крику я просто сів на підлогу і став чекати. Можливо, мені пощастить і хтось все ж захоче проїхати декілька поверхів посеред ночі, звільнивши мене від участі “просидіти замкненим всю ніч”. З цими думками я знову увімкнув телефон. Це була стара кнопкова мобілка, яка з розваг пропонувала тільки ігри типу “змійки”, “Red Boll” та “Тетрис”. Вибору було небагато, тому не залишалось нічого, крім як залипати в телефоні. Саме тоді я і відчув ЦЕ. Погляд десь збоку, потім дихання, що пройшлося по моїй щоці. Тепле, глибоке, наче поряд зі мною, на відстані декількох сантиметрів, сидів ще хтось. Я затамував подих, не в силах повернути голову або навіть заплющити очі. Мій погляд був направлений в екран телефону, що давав неяскраве світло. Подих став відчутнішим, наче те, що його створювало, підсіло ближче. Тоді, стараючись не відводити погляду від екрана, щоб ВОНО того не помітило, я сфокусував увагу на тому, що бачу периферійним зором.

Від побаченого в горлі пересохло, а по щоках покотилися сльози. Я зміг розгледіти обличчя, худорляве настільки, ніби череп просто обтягнули тонким шаром шкіри брудного коричнево-чорного кольору. Носа в цього створіння не було, а очі схожі на людські, але непропорційно великі для його голови. Хоча, можливо, це лише мені здалося через надмірну худорлявість істоти. В цей момент я все ще продовжував удавати, що не помічаю його, хоч і знав – він в це не вірить. Моє переривчасте дихання, сльози на очах та наростаюча паніка видавали мене.

Я різко підвівся на ноги в тісному просторі ліфта, одразу втискаючись тілом у зачинені двері. Підняв руку з телефоном над головою, в надії зловити сигнал (не наймудріше рішення, але єдине, що зміг згенерувати мій мозок у стані тваринного страху). Звісно, нічого не вийшло. Тоді я розвернувся і в тьмяному світлі екрана телефона, до якого вже встиг звикнути мій зір, розгледів на обличчі потвори щось, що нагадувало звичайний людський рот. Потвора розімкнула свої щелепи, і я почув:

— Коли ми звідси виберемося? – слова ніби сказані декількома голосами одночасно. – Ти знаєш, як нам вибратися звідси? Не хочу простирчати тут цілу вічність… – його інтонація була дивною, наче воно не розуміло суть сказаного, а голоси зливались в один, ніби істота не вирішила, кого вона хоче імітувати: чоловіка, жінку, дитину чи, може, розмовляти як доброзичлива бабця-сусідка, що пригощає домашньою випічкою.

Воно повторювало одні й ті ж фрази, починаючи розділяти голоси. Найбільше в той момент мене злякало те, що серед всієї какофонії звуків, я почав вловлювати щось знайоме. Щось, що віддалено нагадувало голоси моїх сусідів. Можливо, місцевий п’яниця, дядько Степан, зовсім не загуляв десь, поки його шукає дружина. Можливо, молода жінка, з квартири на третьому поверсі, не втекла з коханцем, як всім це розповідав її чоловік, з яким вони постійно сварилися, а обривки їхніх сварок долітали до моєї квартири майже щоночі. І можливо, саме в той момент я вже зрозумів природу цієї істоти, але вірити в це не хотілося.

З заціпеніння мене вивів тонкий кігтястий відросток, що слугував цьому монстру за руку, який почав наближатися до мого обличчя. Я відсахнувся в бік, до стіни, на якій була панель цифр поверхів, і став відчайдушно кричати, благаючи про допомогу. Моя рука хаотично натискала кнопки різних поверхів у надії, що хоч одна з них приведе ліфт у рух. Іншою рукою, в якій я продовжував міцно стискати телефон, я почав розмахувати в різні боки, в надії відбитися від чудовиська. Я відбив його кістляву руку і хотів ударити ногою по його потворному обличчю, як раптом ліфт, мигнувши декілька разів лампою, у світлі якої я зміг розгледіти спотворене тіло, більше схоже на тонкі палиці, примотані одна до одної, різко пірнув униз. Я звалився на підлогу та боляче вдарився головою об підлогу, від чого з силою заплющив очі.