20. Це моя правда

МІЛА

Слова Устина важким, непідйомним тягарем осідають у повітрі кухні. Я дивлюся на нього, і всередині все стискається від шаленого, некерованого супротиву. В голові повний хаос. Фіктивна наречена? Пропозиція об’єднатися? Позувати перед усім світом як його половинка, поки десь ходить вагітна від нього жінка?! Ні! І точно ні. Я на це не погоджуся ніколи.

Це божевілля. Абсолютне, жахливе божевілля, у яке цей чоловік намагається затягнути мене з першої хвилини нашої зустрічі. Хоча, напевно, мені б це було на руку. Ця фіктивність закрила б усі мої питання з батьками. І вони точно більше не шукали б мені пару, але гарантовано люто зненавиділи б мене за це. Але я на таку аферу не погоджуся. Не хочу, аби через мене плакала вагітна жінка чи то дівчина. На чужому горі щастя не буде.

Виснаження навалюється на плечі жахливою втомою. Мені не хочеться нічого. Ноги підкошуються навіть у сидячому положенні, повіки печуть від яскравого світла й сліз, які я насилу стримую, а в голові паморочиться від усього пекла, що відбулося зі мною за цю безкінечну добу. Втеча з рідного дому, нічна дорога в нікуди, постійний хаос у напівзруйнованому будинку, а тепер — ця дика, розрахункова пропозиція від чоловіка, якого я практично не знаю.

— Ні, Устине. Ні за що, — повторюю я, і мій голос, хоч і звучить надламано, дрижить від затятої рішучості, але я впевнена у своїх словах. — Ти чуєш мене? Я не збираюся грати в ці брудні ігри! Мені байдуже на твої бізнес-інтереси чи проблеми з пресою. Я не стану розлучницею й не буду прикривати тебе своїм ім’ям!

Я судомно вдихаю терпке повітря, відчуваючи, як солом’яний присмак трав’яного чаю гірчить на язиці. Руки все ще стискають керамічну чашку, але тепло вже не рятує від внутрішнього морозного тремтіння.

— Якщо Вероніка носить твою дитину, ти мусиш бути чоловіком і вирішувати це з нею, а не шукати порятунку в мені! Навіть для людей, які нас не знають, це буде підло, — продовжую я панічно, намагаючись вибудувати між нами хоч якийсь захисний бар’єр. — Я не буду руйнувати чуже ім’я. Не розбиватиму пару, навіть якщо вона існує лише на словах. Мені не потрібні твої гроші, твій захист і твої афери. Завтра вранці я просто піду звідси. І не потрібно на мене тиснути. Прийми це як належне та помирися зі своєю Веронікою, і тоді тобі нікого не потрібно буде.

Чекаю від нього спалаху гніву. Вичікую, що Шелест почне тиснути, переконувати мене, підвищувати голос чи демонструвати владу. Так, як це зазвичай роблять сильні й упевнені в собі чоловіки, коли їм перечать. А то й взагалі прожене...

Я заплющую очі на секунду, готуючись до чергової словесної битви, але розплавлена напруга в кімнаті раптово змінює свій вектор.

Устин довго мовчить, і ця мовчанка дратує. Краще б він вибухнув невдоволенням, а так не знаю, як розуміти цю тишу.

Поволі розплющую очі. Його важке, часте дихання лунає в тиші кухні, мов глухий вибух. Чоловік повільно розтискає затиснуті в кулаки пальці, жовна на його вилицях трохи розслабляються, хоча погляд залишається темним, глибоким і небезпечно проникливим. Він дивиться на мене не зі злістю, а з якоюсь важкою, гіркою поступливістю, від якої мені стає тільки тривожніше.

— Ти надто уперта, Міло, — повільно, низьким басом промовляє він, і в його голосі більше немає жорсткого натиску. Він робить глибокий видих, ніби скидає із себе частину важкої броні. — Але я не збираюся тиснути на тебе. Сьогодні ти виснажена, ледь тримаєшся на ногах і бачиш у кожному моєму слові капкани. Хоча я зробив тобі досить розумну, цікаву, ділову пропозицію... — він нервово ковтає і додає: — Але на сьогодні справді досить. Тобі потрібно просто відпочити, а зранку побачимо, як усе складеться.

Я примружуюся, не вірячи цьому раптовому відступу. Це якийсь його прорахований хід? Ще один маневр у його грі? Справді не розумію його різкої зміни, але мене напружують останні слова чоловіка. В них явно є якийсь підтекст, та я занадто втомлена, аби з цим розбиратися.

— Не спіши з остаточною відмовою, Міло, — спокійно й розважливо продовжує Шелест, не зводячи з мене своїх темних очей. — Подумай про це до ранку. На свіжу голову все виглядатиме інакше. І запам’ятай одну річ, дівчинко...

Він подається трохи вперед, скорочуючи відстань між нами, але робить це плавно, без різких рухів, наче не хоче налякати мене. Його погляд стає настільки впевненим та відвертим, що на мить у мене перехоплює подих.

— Дитина, яку носить Вероніка, — не моя, — холодно ріже він. — Я переконаний у цьому не на сто, а на всі двісті відсотків. Я знаю це, і не питай звідки. Я не кидаю своїх дітей і ніколи б не відмовився від власної крові. Але ставати батьком чужої дитини заради чужих маніпуляцій не збираюся. Це моя правда, я знаю, про що кажу. А далі — вирішуй сама.

Ці слова вдаряють по мені з дивовижною силою. У його голосі немає жодної краплі сумніву, жодного грама брехні, лише беззаперечна впевненість. Він говорить це з такою сталевою переконливістю, що моя затята недовіра починає давати дрібні тріщини. Якщо це правда... Якщо Вероніка дійсно все вигадала чи намагається повісити на нього свій гріх... Тоді в яку ж пастку втрапив сам Устин? І чому він хоче бачити поруч із собою саме мене? Він же мене зовсім не знає... Ми ж знайомі якихось кілька годин...