19. Категоричність Міли

УСТИН

Дивлюся на Мілу й відчуваю, як усередині все стискається. Міла сидить навпроти мене на високому стільці, маленька, бліда, замислена, втомлена і вся помітно тремтить. Її пальці судомно вчепилися в гарячі боки чашки, ніби це єдина опора в цьому світі, а в очах — сльози, страх і шалена недовіра.

Вона не спішить відкриватися мені. Он закрилася, мов мушля, і тримається за свої сімейні таємниці так, ніби вони можуть її врятувати. Але я ж не сліпий. Я бачу кожне дрібне тремтіння її губ, бачу ці здерті руки, брудний плащ і згаслий погляд. Від добра серед ночі у закинуті хащі без світла й зв’язку не тікають. Тут щось не так. Цікаво, що утнув мій боржник, що мала втекла сюди?! Про її втечу я знав. Мої люди вели її, але це все, що я знаю. І мені це не дає спокою.

Важко видихаю гаряче повітря, впираючись ліктями в мармурову стільницю. Дихати на кухні стає важче, виснажливіше. Треба говорити серйозно. Напівнатяки та глузування більше не працюють.

— Міло, я бачу, що в тебе чималі проблеми, — порушую я важку мовчанку. Голос лунає низько, тихо, але в ньому немає роздратування чи тиску. — Не знаю, що саме тебе мучить, але погодься — від добра так не втікають. А ти он вся налякана, стривожена і чекаєш удару з кожного кутка. Я тобі не ворог, і повір, не скривджу тебе, і нікому не дам цього зробити.

Вона ледь помітно здригається від моїх слів, але погляду не підводить, втупившись у стільницю, ніби вивчає темний мармур. Усередині мене все пече від цього її вигляду. Якби вона тільки знала... Якби вона тільки здогадувалася, скільки місяців я ношу її образ у своїй душі. Я марю цією дівчиною. Її дикою, непокірною гордістю, її ніжністю, яку вона так ретельно ховає від світу. Власне, саме тому я й прийшов тоді до її батька. Саме тому вимагав її руки, сподіваючись витягти з того родинного болота й зробити своєю. Офіційно. Назавжди.

Але зараз, коли вона сидить тут, зламана й залякана, я не можу просто вивалити на неї це зізнання. Вона злякається ще дужче. Вона сприйме це як чергову пастку.

— Міло, ти чуєш мене? — тихо питаю її, і коли вона, піднявши голову, згідно киває, я продовжую. — У мене до тебе є пропозиція, — промовляю повільно, змушуючи себе тримати кам’яне обличчя, хоча всередині все горить. — Через цей сьогоднішній скандал Вероніки в мене можуть бути серйозні проблеми. І в бізнесі, і в пресі. Вона не зупиниться. Тому пропоную об’єднатися. Я хочу, аби ти насправді зіграла мою наречену.

Міла різко скидає голову. Її красиві великі очі розширюються, стають величезними, темними від шоку та німого заніміння. Вона дивиться на мене так, наче в мене раптово виросли роги або я заговорив чужою мовою.

— Не поспішай відмовлятися, Міло, — м’яко, але наполегливо продовжую я, скорочуючи відстань між нами й не даючи їй перебити мене. — Бо повір мені, Вероніка ще до рання всім рознесе, що я покинув її вагітну, а зв’язався з тобою. Вона зробить із тебе винну. Подасть тебе як легковажну дівку, яка розбила сім’ю. Тобі потрібне це клеймо? Ні. А якщо ми вийдемо разом як пара, із чіткою позицією — її брехня розсиплеться. Я дам тобі захист, дам дах над головою, закрию від будь-яких проблем. А ти просто побудеш поруч. Якщо хочеш, наші стосунки можуть бути діловою угодою... Хоча мені б найменше цього хотілося.

Я говорю це від щирого серця, бо кожне слово — чиста правда. Я хочу закрити її від усього світу. Але пропозиція фіктивного шлюбу — це мій єдиний шанс утримати її біля себе, дати їй безпеку й спробувати завоювати її серце.

Проте Міла лише гірко хмикає. Вона відсуває чашку, робить глибокий вдих і рішуче хитає головою.

— Ні, Устине, — надто впевнено відрізає вона, і в її голосі знову спалахує той самий непокірний вогник. — Мені теж ці плітки не потрібні, але забирати в дитини батька я не буду! Я не стану частиною цієї брудної гри. Якщо Вероніка вагітна від тебе — вирішуй це з нею. Я в ці ігри не граю. Зрештою, не можу зрозуміти тебе... Ти ладен погодитися на божевільну аферу, аби тільки відмовитися від власної дитини...

Мене ніби обухом по голові вдаряють. Я міцно зціплюю зуби. Жовна на моїх вилицях ходять ходором, а м’язи на щелепі напружуються до болю. Тисну кулаки під столом, стримуючи глухий рик.

Затискаю зуби й напружено мовчу. Всередині вирує справжнє пекло із сумнівів та божевільної напруги. Вона відмовляється, бо вважає мене бездушним виродком, який кидає власну вагітну жінку! Вона ставить на мені хрест через брехню Вероніки!

«Скажи їй правду, Шелест. Скажи прямо зараз», — волає розум.

Я можу розповісти їй усе. Про те, що вже розмовляв із її батьком. Про те, що знаю про її втечу від чергового нав’язаного нареченого. Про те, що марю нею вже кілька місяців і що саме я викупив її борги перед родиною, аби забрати її собі. Я можу сказати це зараз.

Але що буде далі?

Якщо я викладу всі карти на стіл, Міла може злякатися ще більше. Вона зрозуміє, що потрапила з одного полум’я в інше. Вона може залишитися зі мною заради цієї гри, ради порятунку від батька, змусити себе грати роль... Але насправді ніколи не захоче бути зі мною справжньою. Вона сприйме це як шантаж. Вона ненавидітиме мене до кінця днів.

З відчаєм дивлюся на бліде, але вперте обличчя Міли, на її тремтячі губи й розумію: я не можу так ризикувати. Мені не потрібна покірна лялька. Мені потрібна вона сама — вільна, справжня, яка покохає мене, а не буде ненавидіти.

Але я можу сказати їй іншу правду, і тоді хай вирішує сама. Мабуть, це буде єдиним правильним рішенням.