18. Розмова на кухні

МІЛА

Устин дивиться на мене, навіть не кліпаючи, і щось мені підказує, що пряму відповідь на своє питання я навряд чи отримаю. У його важкому, темному погляді читається дивна суміш витримки та сталевого спокою. Затишна, тепла кухня з м’якою підсвіткою та солодкуватим ароматом трав’яного чаю зараз здається ізольованим простором, де кожен шурхіт підсилює напругу.

Чоловік повільно барабанить великими, сильними пальцями по темній мармуровій поверхні стільниці. Раптом рипає стілець, коли Шелест трохи відхиляється назад, тримаючи паузу. Ця мовчанка тисне на мене навіть більше за нічний холод, змушуючи думки знову метатися в голові.

— Ти надто швидка на висновки, Міло, — нарешті оксамитовим басом промовляє він, затримуючи очі на моєму обличчі. — Нічого я не влаштовував. А Вероніка... Вона просто грає у власну гру, у якій межі давно стерті. Дівчинка дещо прорахувалася.

— В сенсі? — з повним нерозумінням перебиваю я, міцніше стискаючи гарячі боки керамічної чашки. Тепло якої приємно впивається в пальці, але це єдине, що тримає мене в реальності. — Вона ж прийшла до твого дому, влаштувала істерику, заявила про вагітність та ваше майбутнє! Це ти називаєш грою та прорахунком?! Як це розуміти? — хмикаю і, опустивши очі, додаю: — Ти, звісно, вибач, але якби ти не вплутав у цю авантюру мене, то мене б це анітрохи не хвилювало. А так? Мені не потрібні зайві проблеми...

Устин важко видихає через ніс, і його суворе обличчя на мить спотворюється від втоми.

— Ця вагітність — суцільна підстава, Міло, — чітко, випалюючи кожне слово, вимовляє він. Його голос лунає настільки твердо, що на секунду в мене перехоплює подих. — Вероніка вирішила, що зможе притиснути мене до стіни таким дешевим способом. Це або суцільний блеф, і жодної дитини немає взагалі, або... Якщо вона дійсно носить дитину під серцем, то ця вагітність не має до мене жодного відношення. Тоді це не моя дитина. І зараз це не позиція підлітка. Я знаю, про що говорю.

Від його слів всередині все перевертається. Я шоковано кліпаю повіками, намагаючись перетравити почуте. Його неприхована холодність і впевненість лякають і водночас заворожують. Устин говорить про свої проблеми без жодного сумніву, мов про очевидний факт, який не потребує доказів.

— Але... Навіщо їй так ризикувати? — майже пошепки питаю я, відчуваючи, як солодкий чай залишає терпкий присмак на язиці. — І найголовніше — навіщо ти підставив мене? Звідки ти взагалі знаєш моє ім’я, Устине? Я не розумію, навіщо був оцей цирк? Вона... Твоя Вероніка ж повірила.

Я примружуюся, очікуючи викриття чи хоча б логічного пояснення цієї божевільної плутанини. Проте Шелест лише злегка нахиляє голову вбік. На його вустах з’являється ледь помітна, неоднозначно-спокійна посмішка. Він спритно й невимушено з’їжджає з мого прямого запитання, навіть не мигнувши.

— Менше знаєш — міцніше спиш, мала, — тихо промовляє він, і в його басі знову спалахують ті самі глузливі нотки. — Тобі зараз треба думати не про мої зв’язки чи моїх колишніх вагітних, а про власні проблеми.

Він спирається ліктями на мармуровий стіл, нависаючи над поверхнею й скорочуючи відстань між нами. Його темні очі спалахують гострим, неприхованим зацікавленням.

— Тож не вередуй, Міло. Краще ти мені дай відповідь. Навіщо ти приїхала в цей напівзруйнований склеп посеред ночі? Сама, одна... Ти що, збираєшся тут жити, без світла та всіх умов?.. Щось підказує мені, що ти опинилася тут теж далеко не з доброї волі.

Його запитання змушує мене здригнутися, нагадуючи, в якій халепі я опинилася. Всередині спалахує панічна хвиля. Сором, біль, образа на батьків і дикий розпач, які я так уперто намагаюся приховати від усіх. Неприємні відчуття знову підступають до горла гострим згустком.

Я відводжу погляд убік, розглядаючи темний мармур стільниці, і нервово ковтаю. Може, розповісти йому? Але навіщо, він же сам перебуває в центрі якогось небезпечного скандалу?! Що тоді? То чи варто йому знати про те, як власні батьки намагаються видати мене заміж за потрібну їм людину?! Як влаштували безглуздий обман, змушуючи тікати мене з власного дому світ за очі?

Невпевнена, чи потрібна моя відвертість цьому чужому чоловікові. Сумніви розривають мене навпіл. З одного боку, Устин зараз зігрів мене, дав прихисток і витяг із крижаного жаху. З іншого — він залишається небезпечним незнайомцем із власними таємними мотивами. Якщо я відкрию йому свої таємниці, чи не використає він це потім проти мене?

— Я... Це не важливо, Устине, — тихо й невпевнено вимовляю я, намагаючись повернути собі залишки контролю, хоча голос зрадницьки тремтить. — Це просто мої особисті сімейні справи.

Устин не зводить із мене важкого, проникливого погляду. Скидається на те, що він бачить мої вагання наскрізь, а мені найменше цього хочеться.