17. Теплий чай

МІЛА

Вже за кілька хвилин ми проходимо крізь високі красиві, ковані ворота й опиняємося на території маєтку цього Устина. Різниця просто приголомшує. Замість непроглядної пітьми та хащів, перед очима постає доглянута, освітлена м’яким ландшафтним світлом територія. У центрі височіє монументальний, двоповерховий будинок із темного каменю та скла. Вражають великі панорамні вікна. Я хіба можу мріяти про такий дім. Тато каже, що такі будинки — холодні, незатишні, а ще небезпечні.

Біля під’їзної доріжки нас чекає міцної тілобудови високий чоловік у формі охоронця. Побачивши господаря, він одразу крокує назустріч.

— Устине Володимировичу, все спокійно? — стурбовано питає він.

— Так. Але, Степане, нагляньте за сусідньою ділянкою навпроти, — коротко кидає Шелест, зупиняючись і розпоряджаючись на ходу. — Там біля брами стоїть машина Міли. Заберіть її, переженіть до нас на подвір’я й закрийте та замкніть ворота маєтку. Ключі... — він замовкає і зиркає на мене. — Міло, дай, будь ласка, ключі.

Зітхаю і передаю ключі. Сперечатися немає сил. Руки здаються крижаними. А охоронець, забравши ключі від Устина, пильно зиркає на нас.

— Зрозумів, усе зробимо, — він миттєво залишає нас. Схоже, спішить виконувати наказ.

Устин повертається до мене й рукою вказує на масивні двері маєтку.

— Ходімо, мала. А то ти вся тремтиш, мов осика перед грозою. Нема чого тут стояти.

Ми підіймаємося розкішними сходами, які плавно переходять у красиву, освітлену красивими ліхтарями терасу. Устин відчиняє двері будинку, і на мене одразу виливається хвиля рятівного, благодатного тепла, просякнутого ніжним ароматом деревини, кави та чистоти. Я шаленію від цього відчуття. Тіло, яке так і не пристосувалося до морозу, починає дрібно й боляче сіпати від різкої зміни температури.

— Заходь, — м’яко обхопивши мою талію, він заводить мене в просторий, розкішний передпокій із мармуровою підлогою.

Устин залишає мою валізу біля стіни, підходить до мене ззаду й обережно, але впевнено торкається моїх плечей. Його великі, теплі долоні лягають на холодний та вологий від роси плащ.

— Давай знімемо плащ, Міло, — тихо просить він.

Я не чиню опору. Покірно вислизаю з плаща, який увесь у реп’яхах та бруді. Устин акуратно приймає одяг і вішає його на стильний дерев’яний вішак. Тепер, коли на мені залишається лише легка кофтина та джинси, почуваюся ще більш незахищеною. Але тепло будинку повільно повертає мене до тями.

— Ходімо зі мною, — він обережно кладе руку мені на плече, не стискаючи, а просто спрямовуючи, і веде через довгий коридор прямо на кухню.

Приміщення вражає своїми розмірами: сучасне, з темним мармуровим островом, стильною підсвіткою та величезними вікнами до підлоги. Устин одразу підводить мене до високого м’якого стільця біля острова й допомагає сісти на нього.

— Сиди. І ні про що не хвилюйся, — наказує він, а сам швидко рухається по кухні.

Я спостерігаю за ним, мов заворожена. Цей кремезний, суворий чоловік зараз діє з дивовижною спритністю. Він дістає прозорий чайник, кладе туди якісь запашні трави, сушені ягоди та заварює це окропом. Пряна солодкувата пара миттєво наповнює кухню.

За хвилину переді мною з’являється велика керамічна чашка, від якої валить пара. Устин присуває її просто до моїх занімілих пальців.

— Пий, — суворо, але з невидимою турботою промовляє він, сідаючи на сусідній стілець і нависаючи над столом. — Це трав’яний чай із медом. Тобі треба зігрітися, бо завтра зляжеш із температурою.

Нервово ковтнувши, пильно дивлюся на чоловіка. Він мене практично врятував і зараз турбується про мене... Навіщо він це робить? А ще мене турбує, звідки він знає моє ім’я.

Обережно стискаю гарячу кераміку долонями, вбираючи довгоочікуване тепло шкірою. Гаряча пара лоскоче ніздрі. Я роблю маленький ковток — солодкий, пряний напій приємним теплом обпікає горло й розливається по грудях, розслабляючи скручений у вузол шлунок.

Мені вдається трохи розслабитися. Опинившись у безпеці, теплоті й зігріта чаєм, я підводжу очі на чоловіка навпроти. Устин дивиться на мене надто пильно. В його погляді неприхована цікавість, яка дещо бентежить мене.

— Устине, чому ти так дивишся на мене? Я ж лише п’ю чай... Чи може щось не так? — тихо, але вимогливо питаю я, відчуваючи, як до мене повертається голос. Примружуюся і, доки чоловік мовчить, нагадую: — Тепер розповідай, навіщо ти влаштував цей цирк зі мною та своєю вагітною нареченою?

Устин дивиться на мене, навіть не кліпаючи, і щось мені підказує, що відповідь на своє питання я навряд чи отримаю.