16. Не можу відмовитись

МІЛА

Серце калатає так сильно, що аж кров шумить у скронях. Страх розганяє по тілу хвилі паніки та дикого виснаження. Я дивилася б на цього чоловіка з погордою та впертістю ще довго, якби не крижаний протяг. Який уже пронизує до кісток, та не страшне усвідомлення: він справді не жартує. Устин Шелест стоїть наді мною непорушною скелею, перекриваючи й без того бідне світло, і просто чекає. Спокійно, впевнено, наче точно знає, що тікати мені нікуди. Здається, навіть більше того, він просто переконаний, що я піду з ним.

Я налякано тремчу, судомно кутаючись у плащ, який ніби слугує мені єдиним захистом. Щоки досі печуть від висохлих солоних сліз, а здерті об колючки пальці ниють від найменшого руху. Повірити йому — дорівнює божевіллю. Відмовити й залишитися тут — теж приблизно те саме божевілля. Адже моє тремтіння — це не тільки страх, це ще й холод. Мені дуже холодно. Тому не скористатися запрошенням цього чоловіка буде дурістю, навіть при всій пікантності ситуації.

Раптом залізна напруга в очах чоловіка поруч трохи пом’якшується. Устин повільно нахиляється й простягає мені свою широку, теплу долоню. Його голос втрачає металеві нотки й лунає несподівано тихо та глибоко:

— Міло, ходімо. Вже дуже пізно. Годі тут мерзнути у темряві. Ти ж застудишся. Не можна бути такою впертою... Захочеш — завтра прийдеш сюди знову. А поки ходімо. Не варто мене боятися. Наміру тебе кривдити я не маю... Радше навпаки. Я не зможу заснути, знаючи, що ти тут мерзнеш одна у темряві.

Його слова пробивають мою захисну броню, але замість того, щоб заспокоїтися, я знову спалахую всередині від образи. Розум гарячково чіпляється за спогади сьогоднішнього хаосу, що відбувався за цими ворітьми кілька годин тому.

— Ага! — із гіркою іронією вихоплюється в мене, і я аж подаюся вперед на дивані, дивлячись на чоловіка великими очима. — А ахінея при твоїй вагітній дівчині — це що було?! Ти так захищав мене? Ти ж мене навіть не знаєш, а вже приплів мені казна-що.

Я майже випльовую ці слова йому в обличчя, чекаючи, що він зараз почне викручуватися, злитися чи знову закриється за кам’яною маскою. Але Устин завмирає. Чоловік важко, шумно видихає, заплющуючи очі на коротку мить. У цьому короткому жесті мені причувається якась пекельна втома, яку він так старанно приховує за своєю суворістю.

Чоловік секунду мовчить, ніби підбирає правильні слова, а потім дивиться мені просто в очі — прямо, відверто й, на мій подив, щиро:

— Якщо ти хочеш знати, що це було... Тоді годі тут сидіти. Ходімо до мене. І вже у теплі я все тобі розповім. Всю правду, Міло. До останнього слова.

Знову повисає тиша. Але тепер вона вже не лякає так сильно. Його обіцянка дати відповіді на мої питання діє на мене переконливо. Я стомлено заплющую очі. Сили залишають мене остаточно. Борсатися далі, вдавати із себе безстрашну героїню, коли зуб на зуб не попадає від холоду, більше немає жодного сенсу.

Я важко, зломлено зітхаю, опускаючи плечі.

— Гаразд, — тихо видавлюю з себе, вимовляючи це єдине слово мов капітуляцію. — Я піду. Але тільки заради пояснень. — Навіть сама намагаюся повірити, що щойно сказала правду. Але розумію, зараз мої слова звучать мов абсурд. І це страшенно мене не влаштовує. Тому одразу намагаюся викрутитися: — Але завтра...

Не встигаю договорити, бо чоловік перебиває мене:

— Завтра будеш робити, що захочеш.

Устин не розпливається в переможній усмішці. Він дивиться на мене переконливо, чим викликає довіру. Я таки кладу свою руку в його, а він одразу підхоплює мою важку валізу однією рукою так легко, ніби вона нічого не важить. Другою рукою допомагає мені піднятися з дивана. Мої ноги дерев’яні, суглоби ломить, але я крокую слідом за його широкою спиною, виходячи із занедбаного передпокою на вулицю.

Нічне повітря миттєво обпікає обличчя крижаним вітром. Ми удвох йдемо через зарослий сад. Темні гілки дерев, мов дикі лапи, чіпляються за мій плащ, лякаючи мене. Але Устин впевнено крокує попереду, відгортаючи плечем найбільші хащі й прокладаючи для мене безпечний коридор. Я ледве встигаю за його розмашистими кроками, намагаючись не спіткнутися об коріння. Але чоловік раптом хапає мене за руку і вже повільніше веде за собою. За що я безмежно вдячна йому.