15. Ультиматум

МІЛА

Яскравий, сліпучий промінь світла раптом зміщується вбік, більше не ріжучи мені очі, і розсіюється по темних, вкритих пилом стінах передпокою. Я налякано, часто кліпаю повіками, намагаючись розгледіти за цією білою сліпучою плямою те, що насправді відбувається. Повіки болять від сліз, очі печуть, а в голові пульсує дика напруга.

З пітьми повільно вимальовується високий, неймовірно кремезний силует. Його велетенська фігура перекриває майже весь дверний отвір, перекриваючи й без того важке нічне повітря.

— Мала, ти чого тут згорнулася? — лунає охриплий, суворий бас, у якому виразно чуються глузливі, іронічні нотки. — Що, привиди в будинок не випускають? Чому ти тут?

Устин. Це знову цей бісів Шелест. Здається, так його називала його вагітна пасія.

Чоловік тримає в руці потужний великий ліхтар, який освітлює пів кімнати так яскраво, наче надворі вже день. Моє серце, яке щойно готове було вистрибнути з грудей від дикого жаху, починає барабанити ще швидше. Тепер уже від божевільної суміші переляку, безсилля та шаленого роздратування. Тіло все ще дрібно й неконтрольовано тремтить від перенесеного шоку. А пальці судомно стискають цупку тканину плаща, що досі лишається в реп’яхах та пилюці.

Я роблю глибокий, судомний вдих і роздратовано фиркаю, намагаючись приховати свій панічний страх за вперту гордість:

— Тут тільки один привид, і це ти! Забирайся звідси! Негайно! Як ти взагалі сюди зайшов?! Чого вдираєшся на чужу територію?!

Але я десь прорахувалася, бо замість того щоб розвернутися й піти, чоловік лише повільно й тихо хмикає. Він спокійно робить крок уперед, важко карбуючи кроки по рипучій плитці, і присідає просто поруч із моїм стареньким диванчиком. Тепер його обличчя перебуває практично на рівні мого. У тьмяному, бічному відблиску світла його темні очі здаються неймовірно глибокими. А суворі риси обличчя з густою бородою виглядають непристойно красивими. Від нього віє холодним нічним повітрям, свіжістю та дорогими, гіркуватими парфумами, які миттєво витісняють запах старого дерева.

— Мала, не кіпішуй, — спокійно, майже м’яко промовляє він, повільно оглядаючи моє заплакане обличчя зі слідами сліз на щоках. — Я, звісно, не джентльмен, але залишити тебе тут одну в цьому закинутому будинку не можу. Тож годі тут сидіти, мов на вокзалі. Підводься і ходімо зі мною.

Від його зухвалої пропозиції в мене аж перехоплює подих, а в грудях спалахує справжня лють.

— Я нікуди з тобою не піду! Ти взагалі нормальний мені таке пропонувати?! — ловлю ротом повітря і знову питаю: — Ти як взагалі зайшов сюди?

— Двері були відчинені, Міло, — терпляче пояснює чоловік, абсолютно ігноруючи мій розлючений випад. — Ти навіть замка не замкнула, коли вбігла сюди. І он тремтиш тут у темряві, а надворі, між іншим, майже нуль градусів. Ти тут замерзнеш або збожеволієш від власної уяви ще до світанку. Тож годі корчити благородність. Збирайся, — суворо наказує він.

Нервово ковтаю, розуміючи, що в його словах є здорова логіка. Але йти з ним наміру не маю.

— Це не твоя справа! — майже кричу я, втискаючись спиною в м’яку оббивку дивана й задихаючись від емоцій, що розривають мене зсередини. — Це мій будинок! Я сама вирішую, де й як мені ночувати! Йди до свого розкішного маєтку й залиш мене в спокої! Я краще замерзну тут, ніж піду під один дах із людиною, яка затягнула мене у свої розбірки. Та витягла брудний скандал і зламала мені життя!

Виливаю на нього всю свою накопичену злість та біль, щиро сподіваючись, що він образиться, розвернеться й нарешті забереться геть. Але Шелеста це зовсім не зачіпає. Він слухає моє обурення з абсолютно кам’яним виразом обличчя, ніби це просто шум вітру за вікном, а не мої неприємні слова. У його погляді немає жодної краплі образи чи вагань.

Устин повільно, граційно підводиться на весь свій велетенський зріст. Його широка, потужна тінь знову накриває мене повністю. Чоловік робить крок ближче, підносить ліхтар трохи вище й суворо, вимогливо гримає. Він холодно вимовляє кожне слово, від якого по спині біжать крижані мурашки:

— Мала. Ти або зараз підводишся й ідеш зі мною сама, або, перепрошую, я заберу тебе силою. Загребу під пахву разом із твоєю валізою й віднесу до себе. Але ти тут на ніч не залишишся. І крапка. Сперечатися марно. Завтра ще спасибі скажеш.

У передпокої повисає важка, напружена мовчанка. Чути лише моє прискорене, уривчасте дихання. І це частково лякає мене.

Його голос лунає настільки залізно, владно й беззаперечно, що в мене всередині все остаточно обривається. З його суворого погляду розумію — він не жартує. Цей здоровань дійсно здатен просто підняти мене, як мішок, і винести звідси на вулицю.

Я дивлюся на нього знизу вгору, охоплена диким страхом і повним, невимовним безсиллям, абсолютно не знаючи, як вчинити правильно. Хоча я дуже замерзла і хочеться нормально лягти в ліжко, але вибір зробити важко. Я ж зовсім не знаю цього чоловіка. І повірити йому страшно.