14. Що відбувається?

МІЛА

Не знаю, скільки я просиділа, але нічний холод почав пробиратися до кісток. Повільно підводжуся з валізи, змушуючи знесилене тіло слухатися. Я вся тремчу. Кожен м’яз пече від напруги, а здерті об колючі хащі руки ниють, варто лише стиснути їх у кулаки.

Знайшовши потрібний ключ, я встромляю його в замкову щілину масивних дерев’яних дверей будинку. Слава богу, цей замок піддається легше, ніж іржава брама. Двері з важким, моторошним рипінням відчиняються, і мені в обличчя одразу вдаряє густе, сухе повітря, просякнуте запахом старого дерева, пилу та довгої самотності.

Я ступаю всередину, висвітлюючи шлях тьмяним променем ліхтарика.

— Так, Міло, спокійно... Спочатку треба знайти щиток і увімкнути світло, — бурмочу я собі під ніс, аби перебити цю мертву тишу, яка лякає до паніки.

Мені дуже страшно, але я повільно просуваюся вздовж стіни в передпокої, проводячи рукою по шпалерах. Очі налякано вишукують білий пластиковий бокс чи бодай якийсь вимикач. Входжу в коридор, повертаю в один куток, потім в інший... Нічого. Будинок здається справжнім лабіринтом із темних тіней та дивних силуетів меблів, які під тремтливим світлом телефону здаються зловісними потворами.

І саме в той момент, коли паніка знову починає підбиратися до горла, промінь ліхтарика кілька разів блимає... Розряд акумулятора на нулі. Лаюся, на чому світ стоїть. Саме вчасно.

Дисплей спалахує червоним значком розрядженої батареї, після чого телефон остаточно вимикається.

Темрява накриває мене миттєво. Вона стає настільки густою й непроглядною, що я буквально фізично відчуваю, як вона тисне на мене. І я ледь стримуюся, аби не заверещати.

— Ні, ні, ні! Тільки не це! Будь ласка! — в істериці кричу я, шалено тиснучи на кнопку живлення, але екран залишається чорним.

Мене охоплює справжній, дикий жах. Я опиняюся в суцільній пітьмі, у чужому, занедбаному будинку, без світла, без зв’язку, відрізана від усього світу. Контроль остаточно залишає мене, і сльози, які я так уперто стримувала, прориваються гарячим, безупинним потоком. Я схиляюся, затискаючи обличчя долонями, і глухо та гірко ридаю на весь порожній коридор. За що мені все це?! Чому саме сьогодні?!

Наосліп, простягнувши руки вперед і схиляючись від страху, я задкую назад до передпокою. Пальці натрапляють на щось м’яке — якийсь старенький, невеликий диванчик. Я його бачила мимоволі, коли увійшла сюди.

Просуватися далі вглиб будинку в цій пітьмі я просто не наважуюся. Мене дрібно сіпає від холоду й страху. Згортаюся калачиком на цьому дивані, притискаючи до себе валізу, мов єдиний щит, і ховаю обличчя в комір плаща, який і досі в реп’яхах.

Я ночуватиму тут. Просто біля виходу. Щоб у разі чого вискочити на вулицю.

Думки плутаються, і від цього починає боліти голова. Обман та настирливість батьків, істерика якоїсь Вероніки, божевільні заяви про весілля та цей суворий, небезпечний чоловік навпроти... Вони всі щось від мене хочуть, усі руйнують моє життя, поки я сиджу в кутку, мов покинуте кошеня. Від виснаження, постійних сліз та нервового напруження повіки стають важкими, мов з олова. Поступово свідомість розмивається, і я поринаю в тривожну, неспокійну дрімоту...

...Скільки минуло часу — хвилина чи кілька годин — я не знаю.

Раптом крізь зімкнуті повіки пробивається яскраве, сліпуче світло.

Будинок заливає густим, потужним спалахом, який проштрикує темряву передпокою й ударяє мені просто в обличчя.

Різко підхоплююся на дивані, широко розплющуючи очі, а потім перелякано мружачись, бо світло ріже очі. Серце божевільно заходиться в грудях, готуючись вистрибнути від переляку. У голові — панічний хаос. Що відбувається?! Це зайнявся будинок?! Чи хтось увірвався всередину?! Може, грабіжники?!

Я засліплена, не розумію, де перебуваю, і лише налякано втискаюся спиною в м’яку оббивку дивана, намагаючись розгледіти крізь яскравий потік світла, що за жах діється навколо.