13. Чудовисько навпроти

МІЛА

Кладу телефон на капот і затискаю рот обома долонями й на кілька секунд дозволяю собі беззвучно поридати. Плечі здригаються від глухих ридань. Боже, за що це все мені? Чому саме сьогодні світ вирішив зібрати весь негатив та подарувати його мені?

Але довго піддаватися слабкості не можна. Попереду — ніч у закинутому будинку, і ніхто за мене її не переживе.

Витерши сльози кулаком, я з рішучим гнівом відчиняю багажник машини. Дістаю свою невелику валізу, але зараз вона здається мені занадто важкою, мов залізна брила. Міцніше перехоплюю телефон, підсвічуючи собі шлях ліхтариком, і рушаю назад до прочиненої брами.

Пробратися через двір виявляється справжнім пеклом. Здичавіла бузина та цупка суха трава, високі посохлі реп’яхи, що сягають мені майже до грудей, чіпляються за одяг. Боляче дряпають голими гілками руки й ноги через тонку тканину. Кожен мій крок — це боротьба. Я із силою тягну валізу попереду себе, коліщатка застрягають у корінні та густих хащах. Сухі стебла з тріском ламаються під ногами. Павутиння липне до обличчя, змушуючи мене здригатися від огиди, але я завзято пробиваю собі дорогу вперед, ніби від цього залежить моє життя.

Коли я нарешті дістаюся сходів із невеличкою терасою й ступаю на заметені листям сходинки будинку, сили остаточно залишають мене.

Валіза з глухим звуком падає на порослий мохом мармур. Я просто без сил опускаюся прямо на неї, притискаючи коліна до грудей і обіймаючи себе руками. Дихання збите, долоні здерті до крові об колючі гілки, плащ увесь у реп’яхах, а в очах стоять сльози, через які весь світ навколо розмивається в суцільні плями.

Я сідаю зручніше на своїй валізі й розмитим, заплаканим поглядом дивлюся крізь хащі двору на вулицю.

Прямо навпроти, за високим парканом, велично піднімається сучасний двоповерховий маєток Устина. У його велетенських, розкішних панорамних вікнах горить м’яке, тепле, золотаве світло. Там панує затишок, комфорт і абсолютна безпека. Я виразно бачу силует чоловіка, який повільно проходить уздовж вікна в просторій вітальні, щось тримаючи в руці. Він спокійний. У нього все під контролем. Він живе у своєму ідеальному світі, де можна просто так розпоряджатися чужими долями, назвати незнайомку нареченою і спокійно піти до свого затишного дому.

А я сиджу тут. На вологій, холодній валізі, серед диких хащів та пилу, самотня, відкинута власними батьками й загнана в кут чужою брехнею.

— Чудовисько... — тихо шепочу я в темряву, не зводячи очей із його яскравих вікон. — Яке ж ти жорстоке чудовисько. Мій сусід навпроти.

Але, попри біль і огиду до цього чоловіка, я ловлю себе на думці, що це світло в його вікнах — єдине, що зараз не дає мені остаточно збожеволіти від пітьми й самотності цієї жахливої ночі.

Зітхаю. Потрібно йти до свого тимчасового прихистку, бо мені хочеться просто тепла та затишку. Але боюся навіть уявити, що мене чекає за дверима цього будинку, якщо надворі такий безлад.